Гра на переході

Розділ 15. Є ще віскі у флязі

Микола прибув до «Пекельного Раю» навіть швидше, ніж сподівався. Жага до вирішення незакритих питань підганяла його наче батогом. Чоловік квапливо запаркував авто та кулею влетів до забігайлівки.

Брюнетки всередині не було. У приміщені взагалі нікого не було крім бармена та знудьгованої офіціантки, тієї самої, що працювала позаминулої ночі. Чоловік підлетів до неї, мало не збивши з ніг, та залепетав:

— Ви пам’ятаєте мене, так? Пам’ятаєте?

— А чого ж не пам’ятати? Такий красень! — всміхнулась жінка. — Як рука?

Микола мимовільно схопився за поранену руку. Та одразу ж спалахнула вогнем.

— Коли ви помітили моє поранення? Щойно?

— Ні. Ще тоді, два дні тому.

— І ви не злякались? Не викликали швидку?

Жінка голосно засміялась:

— Швидку?! Ми знаходимось поруч із Вославськом, хлопче. Якщо викликати швидку щоразу, коли сюди заходять молодики з простреленими руками чи ногами, то легше на другому поверсі облаштувати госпіталь.

Після цього офіціантка ще хвильку почекала, зрозуміла, що чоловік поринув у світ власних думок і не звертав на неї жодної уваги. Тихенько хмикнувши, повернулась за стійку.

Микола ж непорушно стояв посеред порожньої забігайлівки, поки не відчув, як йому на голову впала крапля дощу. Одна, а за нею й інша. А потім ще одна. «Як може йти дощ всередині приміщення? — здивувався. — Певно, мені стає гірше».

Чоловік захотів сісти за столик, але навколо нього був вже не «Пекельний Рай», а дах одного з будинків у Вослаську. Ліворуч, крізь дощ можна було розгледіти годинник над центральною площею. Він показував одинадцяту вечора.

Микола не міг второпати, як він опинився на даху, і чому надворі вже ніч. «Невже знову провали в пам’яті. Дванадцять годин зникло з мого життя, наче їх і не було. А може, і не зникли, — припустив Микола. — Це не насправді! Це спогади! Справжні спогади!»

Чоловік стояв на даху в мокрому одязі і відчував кожну холодну краплю своїм тілом. З вулиці долинув знайомий гуркіт. Помилки бути не може, це «Шевроле»! З авто вийшов невідомий, високий та мужній чоловік, який швиденько забіг до будинку, ховаючись від дощу. За кілька хвилин на третьому поверсі увімкнулось світло і Микола зміг побачити крізь скло дівчину, яка увійшла до кімнати. Микола впізнав її. Ніколи в житті він би не зміг забути її глибоких очей та насичено червоних губ. Дівчина, яка перевернула його життя догори дриґом, а потім зрадливо зникла. За вікном була брюнетка.

Слідом за нею, до кімнати увійшов незнайомець з «Шевроле». Він скинув з себе мокрий одяг, наблизився до дівчини та почав роздягати її. Груди Миколи наче хтось роздирав пазурами, поки брюнетка виринала з кофтини, джинсів, носків та нижньої білизни.

Далі терпіти в Миколи не вистачило сил. Останнє, що він встиг побачити перед тим, як піти з даху, як двоє в кімнаті стрибнули у ліжко та продовжили нахабні пестощі. Микола швидко спустився сходами, перебіг вулицю та прослизнув у той же під’їзд, що й незнайомець.

Вхідні двері були зачинені, але в кишені Миколи виявився ключ. Чоловік практично безшумно відчинив двері. Гучні ритмічні стогони лунали з кімнати, і кожен з них все дужче і дужче стискав шлунок. Порив блювонути жахливим присмаком затримався десь в горлі. Чоловік занурив руку в кишеню куртки незнайомця та дістав звідти ключі від авто. Було б дуже недобре, якби коханець втік раніше, ніж чоловік переламав би йому всі кістки.

— Як можна бажати когось іншого?! — жіночий голос, переповнений насолодою, долинув з-за дверей. Микола не міг пригадати, скільки разів він чув це в свою адресу. «Звичайні пусті слова, — зрозумів він. — Брехлива сволота!»

Не стримавшись, він влетів до кімнати та щосили закричав:

— Досить!

Від несподіванки брюнетка завмерла, сидячи верхи на своєму коханці. Заплющила очі, зі страхом чекаючи, що Микола почне розбороняти їх та лупцювати. Але той не встиг. Незнайомець раптом скинув з себе дівчину, вихопив з-під ліжка пістолет та вистрелив у чоловіка.

Дівчина десь за ліжком зойкнула, а Микола ледь встиг сховатись на кухні. Його ліву руку пекло вогнем. З неї почала текти кров. Тримаючи рану рукою, чоловік намагався прийти до тями. Заплющив очі, але перед ним знову і знову проносились останні побачені кадри.

Якийсь дебелий хрін жбурляє його кохану на підлогу, наче непотрібний лантух сміття. Людину, яка довгий час дарувала йому щастя, яка була його опорою у цьому триклятому місті. Людина, заради якої він жив. Лежала на підлозі оголена, заплакана і принижена. Гірше безпритульної собаки. А Микола, замість того, щоб вийти хай навіть і на нечесний, але все ж таки поєдинок, відсиджувався на кухні, розчиняючись в звуках нестерпного стогону власної дружини.

В кімнаті стихло. Микола зрозумів, що далі ховатись марно. Схопив великого кухонного ножа та виглянув зі свого прихистку. Проте, незнайомець не став чекати та зібравши речі, зник у невідомому напрямку, залишивши заплакану дівчину на підлозі за ліжком. «Добре, що я забрав ключі, — подумав Микола. — Пішки він далеко не втече».

Чоловік вже повернувся до виходу, аби кинутись за покидьком, як почув ззаду себе стогін брюнетки:

— Не чіпай його, молю!

Микола зупинився та поглянув на свою дружину. Яка ж вона була жалюгідна тієї миті. Як він міг захоплюватись нею, як міг кохати?! Вона лежала голою на підлозі, захлиналась від сліз та шмарклів, покуйовджене волосся стирчало у всі боки, а рука тягнулась до Миколи у спробі втримати його вдома.

— Не чіпай його!

Чоловік відчув, що всередині нього зникло абсолютне все. Він перетворився в порожнечу, огорнуту тонкою оболонкою. І в цій порожнечі тріпотіли її останні слова. Вона захищала того покидька! Благала не чіпати його! Микола навіть не уявляв, як йому жити далі? Як спокійно спати, знаючи, що бачили ці стіни? Як дивитись в її очі, знаючи, що вони мріють про іншого? Як говорити з кимось, відчуваючи, що з твого роту тхне смердючим непотребом, що лишився замість серця?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше