Гра на переході

Розділ 17. Цікавіший решти

Іван так і не зміг змусити себе розслабитись і здатись в полон сну. Поряд нього спала оголена жінка, на її губах проглядалась несвідома посмішка, а пасма довгого каштанового волосся падали з усіх боків на подушку, наче потоки хвилястої гірської річки. Чоловік ледь міг вирізнити під ковдрою вигини її тіла в млявому місячному світлі. Він згадував події цього вечора, і докори сумління змішувались з неймовірним задоволенням в однорідну суміш, перетворюючись в легкі поколювання масажною щіткою. Поки тиск не надто великий, ці поколювання досить приємні, але варто натиснути дужче…

«А, власне, що такого неординарного сталось? — з’явився в свідомості чоловіка Іван-чортеня. — Дорослий чоловік переспав з дорослою жінкою. Оце новина на першу шпальту! Навпаки, ти повинен радіти, що твоя робота врешті принесла тобі щось приємне. Тепер не ти сидиш на дереві з фотоапаратом і не робиш знімки чужих зрад!»

— Тепер ти сам став учасником зради, — втрутився в розмову Іван-янгол.

— То й що? — всміхнувся Іван-чортеня. — Ти ж сам нікому не зрадив. У тебе немає ні дружини, ні навіть дівчини. А ця жінка сама зробила свій вибір. Яке ти маєш відношення до її стосунків з чоловіком, який, до речі, має досить високі шанси узагалі не дізнатися про цю зраду. Узагалі більше нічого не почути в своєму житті.

— Зізнайся, Іване, ти завжди був слабаком!

— А як тут не стати слабаком? Ти глянь сюди!

Іван-чортеня взяв правицю самого Івана і обережно, наче розміновуючи вибуховий пристрій, відсунув ковдру. Лідія лежала на спині, і першими з-під ковдри з’явились її груди, округлі та пружні вершини для закоханих у гори мандрівників.

— Кілька хвилин тому ти їх підкорив, пам’ятаєш? — шепотів Іван-чортеня. — Ти тримав їх в своїх руках! Ти їх цілував! Хіба ти шкодуєш, що отримав змогу торкнутись до чогось прекрасного?

— Хто б міг подумати, що все це зайде так далеко! — втрутився в уявну суперечку Іван.

— Ти, дурень, ти міг подумати! — вигукнув Іван-янгол. — Чи ти від початку не розумів її натяків? Чи ти не помітив її поведінки? Ти знав, чим це все скінчиться, тобі ж не п’ятнадцять років!

У чоловіка раптом перехопило подих. Так, в п’ятнадцять людина, а особливо чоловік, навряд розуміє, до чого призводять неправильні рішення. Іван мав можливість пересвідчитись в цьому на власному досвіді. Але незважаючи на дитячий вік, наслідки за неправильні рішення бувають зовсім не дитячі.

Детектив почув постріл, але так і не зміг зрозуміти, чи то стріляли десь за вікном, чи звук лунав з його свідомості, з його найболючіших спогадів. Не міг далі спокійно лежати. Він тихо, аби не розбудити Лідію, піднявся з ліжка та підійшов до вікна. Тут було більше свіжого повітря. Вдихнув жадібно, наче воно могло будь-якої миті зникнути.

На підвіконні лежала пачка цигарок. Іван витягнув одну, встромив сіро-жовтим кінцем собі в рот та чиркнув запальничкою. На мить в кімнаті з’явилось миготливе жовте світло і одразу ж згасло. Світ наче хтось поставив на паузу: за вікном не рухалось жодного авто, не ходили перехожі, навіть листя на деревах завмерло в очікуванні вітру. Лише Іван не міг заснути. Перед його очима знову і знову виникав той клятий провулок, налякані очі Ігоря та пістолет Віктора. Бах! П’ятнадцятирічний юнак зрозумів, що помилився. Його погляд застиг, осягнувши ціну помилки. Хлопець впав навколішки, вимолюючи пробачення в самого життя, але життя витікало з нього, багряною плямою розповзаючись на брудному асфальті в пошуках того, хто цінуватиме його дужче.

— Не можеш заснути? — ніжно запитала жінка. Її голос проник в кожний куток свідомості Івана, витягуючи його за комір з океану жахливих спогадів на сухий та теплий берег реальності.

— Як тут заснути, — видихаючи сірий дим, прошепотів чоловік. Він спробував всміхнутись, кутики його губ трохи піднялись, але детектив швидко зрозумів, що його вираз обличчя пасує радше хворому на діарею, ніж задоволеному чоловіку в присутності витонченої жінки.

— Ти так говориш, наче сталось щось надзвичайно погане. Надзвичайно? Можливо! Але не погано, чуєш!

Лідія продемонструвала чоловіку, як треба всміхатися. Її устам позаздрила б половина відомих на увесь світ акторок. До того ж, вона не соромилась свого тіла і зовсім не збиралась ховати його під ковдрою. Її червоні губи, пружні груди та тонка талія доповнювали одне одного, зливалися в один нероздільний образ, вартий пензля кращих митців.

Її впевненість та легкість дивували. У ній важко було вгадати ту переповнену розпачем жінку, яка марно чекала повернення свого чоловіка. Погляд чоловіка бігав від очей до шиї, до грудей, до плаского животика, а потім знову піднімався до грудей і тонув в очах.

З кожною хвилиною ця впевненість і легкість передавались йому. Вже не існувало Івана-янгола, не існувало й Івана-чортеня. Залишився лише один — Іван Василенко. І він щойно займався сексом з найпривабливішою жінкою в світі.

— Зазвичай я не сплю з клієнтами, — спробував пожартувати чоловік, — якщо чесно, то взагалі ніколи не спав. До сьогодні.

Він затягнувся цигаркою і випустив з рота хмару сірого диму.

— Отже, я для тебе лише клієнтка?! — раптом холодно процідила Лідія.

Посмішка зникла з її обличчя, а рука наче самостійно прикрила оголене тіло ковдрою. Безапеляційний погляд вимагав відповіді, але Іван загубив її серед безладу власної свідомості.

— Ти поводиш себе так, наче зробив помилку і шкодуєш про це, — її слова — камінь, що здатен розірвати серце.

— Я… не… — мугикав чоловік. Він намагався вишикувати літери в логічну послідовність, але вони втікали від нього, як овечки від невдахи-пастуха. І до рота доходив лише відголосок їхнього крику. Бе! Ме!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше