Глава 3

Я важко розплющила очі і затримала погляд на білій стелі. Вона на певний час стала пасткою для моїх думок, аж поки, голос поруч зі мною не повернув мене у страшну реальність. 

-Алісо, ти як?- голос дядька Олега був стурбованим. 

Я мовчала і все ще дивилась на стелю. 

-Лікар сказав, що ти скоро одужаєш. А потім я заберу тебе до себе,- не отримавши відповідь від мене, він продовжив говорити. - Вже два тижні минув з того часу, як ти тут лежиш, тож рани затягуються. 

Сльози котились по моєму обличчю, по шиї і подушка теж ставала мокрою. Раптом до мене дещо дійшло. 

-А мама з татом? А як же похорон?-я запитала. 

Дядько опустив голову. 

-Всіх трьох ми вже поховали. Не могли чекати, пробач 

У грудях зжалось, стало важко дихати.  

-Трьох? Що це значить? Кажи,- я перейшла на крик. Схопила дядька за піджак і з останніх сил намагалась витрусити з нього слова, які так не хотіла чути. 

-Алісо, будь ласка заспокойся, я прошу тебе!-дядько стиснув мої руки і намагався покласти мене на ліжко. Але і зусиль не треба було докладати, бо я безсило упала на ліжко. Плакала, кричала у подушку, але легше не ставало. Ну за що? Бажання жити остаточно зникло, хотілося просто зараз провалитися на місці. 

Дядько поглажував мене по спині і сам час від часу витирав рукавом сльози, що зрадницьки котилися по його вусах.  

-Алісо, тобі треба поспати, ти виснажена,-сказав дядько і встав, щоб укрити мене. 

-Ні, я не хочу спати. Я два тижні спала під цими препаратами, більше не хочу. Розкажи все, будь ласка,-я витерла сльози і підтяглась до верху, щоб було зручніше. Зрозуміла, що практично не знаю, що відбулось тієї ночі. 

-Алісо, ти справді цього хочеш? Лише двадцять хвилин тому ти ледь свідомість не втратила від криків. 

-Хочу, кажи 

-Гаразд. Хоча спершу краще ти розкажи, що пам’ятаєш 

Я глибоко вдигнула і почала прокручувати у пам'яті ту подію:

-Ми їхали додому з гостей, було пізно, вже коли були на трасі навпроти нас виїхав якийсь автомобіль і засліпив переднім світлом. 

-Ти щось бачила? Можливо, марку машини чи номер роздивилась? 

-Та ні, я нічого не бачила, бо мене засліпило і останнє, що пам’ятаю- постріл і мама кричала,-сльози новою хвилею покотилися, коли я пригадала той пронизливий мамин крик. 

-Ти точно хочеш це чути?-запитав дядько, перш ніж почати щось розповідати. 

-Хочу, я хочу знати все,-відповіла я і витерла обличчя рукавом сорочки, що вже й так повністю промок. 

-Гаразд. Можу сказати одразу, що аварія була не випадковою і навмисне  збирались вбити твого батька. Як ти розумієш їм це вдалося,-дядько опустив голову і глибоко вдихнув. -Твого батька вбили вистрілом у голову, а вашу машину протаранили і без керування вона злетіла у кювет.Удар припав на перед і лівий бік. Твоя мати померла на місці від удару об лобове скло. Марійку забрали у реанімацію, але через декілька днів вона померла, так і не прийшовши до тями, не витримало серце. Тобі дивом вдалося врятуватись. Оперативна група знайшла тебе біля машини, мабуть, викинуло з неї під час удару. 

Я вислухала розповідь дядька Олега і на мить здалося, що почула щойно сюжет чергової справи, над якою працюють тато з дядьком. Але ні, треба змиритись, що саме такою є історія загибелі найрідніших мені людей. Я не відчувала ні душевного, ні фізичного болю. Це добре, що я не відчуваю нічого? 

-То виходить, що моїх батьків і сестру убили?- запитала з холодом у голосі

-Так, це було вбивство 

-Можна я побуду сама, будь ласка?- я попросила дядька піти, бо він і так довго зі мною сидить. 

Щойно він пішов, я заснула. І знову уві сні я бачила ту саму машину, щасливих батьків, а потім мить і суцільна темрява. 

 Тепер щоразу, коли засинаю, я бачу цей сон. Цей жахливий епізод мого життя, що став найгіршим спогадом, який я коли-небуть мала. Через нього я плакала щодня, щоразу, як згадувала, чого мене позбавили. Але пройшло ще два тижні і сліз не залишилось, я хотіла плакати, а їх все не було. Цілий місяць я лежала у лікарні, за цей час лікарня стала для мене, наче в’язниця. Я навіть жодного разу не відвідала “своїх” на кладовищі, бо не могла нормально пройти й декількох кроків, ноги не хотіли слухатись.

Часто навідувались друзі, приходили колеги батьків.Всі  вони співчували і жаліли мене. А як же  ненавиділа це, тому через тиждень таких відвідувань попросила медичний персонал нікого не впускати, окрім дядька Олега. Поки саме він залишився для мене близькою людиною, яка по-справжньому розуміє мої почуття і не докучає словами жалості, адже і сам утратив єдиного брата, що був для нього ще й вірним другом та партнером, що завжди допоможе.

 Дядько навідував мене майже щодня, але щоразу швидко втікав, бо мав багато справ. А я знаю, що він займається саме справою моїх батьків, шукає їх убивцю. Не раз чула, як він розмовляв зі слідчим по телефону, поки я спала. А я не спала, я вже давно не сплю, бо той кошмар просто зводить мене з розуму. День за днем я бачу одне і теж. Та найгірше, що щоразу прокидаюсь з надією, що це просто сон і насправді, коли я прокинусь, все буде як завжди: тато буде збирається на роботу, бо у нього заплановане слухання у суді справи клієнта, якого він захищає; мама готуватиме на кухні сніданок, а потім піде будити Марійку, щоб відвести її до дитячого садочку, а потім піти на роботу туди ж, бо працює вона там вихователькою. А я, зібравшись і поснідавши, піду на навчання до університету.  

Тепер ця  буденність стала для мене лише приємним спогадом. А, можливо, цього й не було взагалі, можливо, це лише плід моєї уяви. Я заплуталась...я так заплуталась