Глава 4

Через три тижні лікар приніс мені папери на виписку. Нарешті я могла піти додому. Точніше у те місце, що колись було для мене домом, бо зараз це лише слово.  

Дядько був проти, щоб я йшла у свій будинок, бо думав, що я впаду у дипресію і взагалі не слідкуватиму за своїм здоров’ям. У лікарні він постійно наглядав за тим, щоб я хоч їла, і сумнівався, що я самостійно і без примусу буду це робити. Але я запевнила його що, взяла себе в руки. Він не охоче, але повірив і дав згоду. Але обіцяв навідуватись. 

А я збрехала... Я збрехала дядьку, бо так і не змирилась, не взяла себе в руки. Я лише чекала, поки зможу вийти з лікарні. Чекала, коли нарешті прийду до них. І от прийшла, прийшла через два довгих місяці на кладовище. Поховані мої рідні були разом, а Марійка між мамою і татом. 

-Ви, мабуть, мене чекали! Пробачте, що так довго. Тривалий час довелось заліковувати фізичні рани,-я упала на коліна перед трьома гробками,-Вам не холодно? Бачите, жовтень на вулиці, потрібно тепліше одягатися. А ви тут ось так лежите в холодній землі,-сльози рікою полились з очей, навіть шию защемило від схлипувань. 

-Чому ви залишили мене саму? Чому?-без сил я впала на землю поруч з могилою мами, тіло розм’якло, не слухалось мене і не бажало вставати. 

 Я довго так пролежала. І лише, коли почало сутеніти, змогла підвестись із землі. А далі я йшла і сама не знала, куди мене ведуть ноги. Просто покірно слідувала їхньому маршруту. Хотіла забутись, зникнути з цього світу. І от вихід був просто переді мною. Я зупинилась на мосту,  під ним чулось плескання води.  Позаду мене проїжджали машини, а повз проходили люди, які навіть не здогадувались, що задумала дівчина, яка так пильно вдивляється в синяву річки, яка так і манить своєю глибиною.  

Вечір виявився холодним, вітер пронизував до кісточок, а на мені не було нічого, окрім літніх джинсів і тоненького светра. Волосся неслухняно розвівалось на обличчя. І от я наважались зробити перший крок. Поставила ногу на низ металевого поручня і спробувала підставити іншу. Страху не було, я знала, що хочу зробити, я хотіла цього.

Зліва від себе почула кроки. Вирішила не обертатись, вирішивши, що це пройшов хтось із перехожих. 

-Чого так невпевнено? Давай, ще трохи і скінчаться твої страждання,- почувся голос молодого чоловіка.  

Я не звертала уваги на слова, зараз ніщо мене не хвилювало. Кроки зупинились і справа, десь за метр від мене, на перило мосту сперся чоловік, він витягнув з кишені сигарету і металеву запальничку, саме звук її запалу змусив мене трохи напружитись і перевести погляд з води, що так манила своїм вечірнім блиском на свої руки, що міцно вчепились у перило.  

-Бачу, ти налаштована рішуче. Що, хлопець покинув чи посварилась з батьками?- спокійним баритоном знову заговорив незнайомець. Я могла бачити лише його руки, якими він опирався на перила, а сама постать була під тінню від ліхтаря. 

Його компанія мене зовсім не задовольняла.  

-Нащо ти взагалі до мене говориш?-не витримала я, але не повернулась до нього, а продовжувала дивитись уперед. 

-То ти виявляється не німа і вмієш говорити,- випустивши з рота порцію сигаретного диму, з смішком сказав він. -Проїжджав повз, бачу чергова жертва нервового зриву , та й думаю, подивлюсь. Давненько тут утоплеників не виловлювали, якось навіть нудно стало. 

“От покидьок, захотілось йому дійства. Аби ти тільки знав, чому мені довелось піти на таку жертву! Хоча такий, як ти не зрозуміє. Бісів покидьок”-у голові крутилось безліч слів, але я змовчала. 

Саме через таких, як він, жорстоких, ласих до чужого болю, крові і видовища, загинули мої батьки і сестра. І тепер покидьки, що їх убили, так само, як і він, радіють життю і знову шукають нових жертв.  

Я ще раз подивилась у низ, на воду, але її глибина вже не притягувала мене. Щось інше поселилось у моїй голові: не бажання покінчити із стражданнями тут і зараз, не горе, не біль від втрати. Щось таке дивне і таке манливе.  

-Ей, то ти ще довго будеш вагатись!- нетерпеливо викрикнув незнайомець. 

Від різкого припливу думок я взялась руками за голову, а потім злізла із перекладини на землю. 

-Пішов ти!-наостанок прошипіла я і, розвернувшись у протилежну сторону від того  недоумка, швидко пішла. 

Тепер я вже точно знала, що повертаюсь додому.

На таксі вже через двадцять хвилин я була біля будинку. Жили ми у невеликому приватному будинку з просторим подвір'ям. Моєю найулюбленішою частиною дому був задній двір, де стояла гойдалка. Обожнювала сидіти там вечорами, гратись з Марійкою в доганялки і не заходити до будинку доти, доки не стане холодно чи не почнуть надокучати комарі. Щось важке запало в грудях від спогадів, але ще гірше стало, коли наважилась зайти до будинку. Ключі знайшла під килимком. Пам'ятаю, татові завжди не подобалось так залишати ключі, мовляв так ми подаємо наш дім злодіям на блюдечку. Він завжди занадто піклувався про нашу безпеку і тепер я розумію чому. 

Будинок зустрів мене темрявою і тишею. Я увімкнула світло у вітальні і завмерла від шоку. На підлозі були розкидані речі, сімейні фото, що раніше висіли на стіні навпроти дверей, лежали розбиті. Серце скажено колотилось від страху, я зайшла до іншої кімнати, скло тріскотіло під вагою моїх кроків. Те ж саме. На кухні було розбито вікно, мабуть, у дім проникли саме через нього. Я побігла до татового кабінету, бо зрозуміла на що цілились злочинці. Коли прийшла, побачила ту ж саму картину: перевернутий стіл, безлад, папери, що були розкидані по всій кімнаті, розтрощені стільці. Яке жахіття! 

-Сейф!-прошепотіла я. 

Я кинулась до шафи і почала нервово викидала на підлогу книжки із найнижчої полиці. Потім налапала задню стінку полиці, яка відсунулась від одного мого дотику. За нею було видно металевий сейф. 

-Яке полегшення! Не знайшли,-я просто була впевнена, що шукали саме вміст сейфу. 

Тато довіряв мені усе, тому код я знала, але ніколи не користувалась ним, бо не було необхідності. У сейфі тато зберігав важливі документи і матеріали справ.