Глава 10

Сонце вже давно зникло за горизонтом, залишивши по собі лише рожево-помаранчеві сліди на небі. Поодинокі хмари пропливають і вбирають в себе його легкі відтінки. Стає чіткішим обрис повного місяця. Завдяки ньому на вулицях ще  видно, але от-от увімкнуться ліхтарі, щоб людям, які ще не закінчили свої справи, було комфортніше. Весняний вечір у місті заворожує, вабить вогниками і змушує вдихати його повними грудями. 

Сьогодні мені довелося затриматися на роботі. Точніше не на роботі, а у компанії колег, що проявили ініціативу посидіти десь і випити по келиху вина. І попри те, що ця ідея їм прийшла посеред тижня, ніхто не відмовився, посилаючись на завтрашній ранній підйом на роботу. Лише Поліна Ігорівна не пішла з нами, бо захворіла її дочка і їй потрібно було йти додому. 

 В цей момент ми сиділи у барі за круглим столиком, який вміщає за собою п’ять  людей: два чоловіка і три жінки(дівчини). Атмосфера у приміщенні приємна: сірі бетонні стіни відбиваються у світлі фіолетових ламп на навісних люстрах, музика, що грає з великих колонок десь із сусіднього залу. Видно, що місце облаштоване зі смаком, про що свідчать невеликі картини без рамок на стінах з незамислуватими сюжетами, невеликі обшиті диванчики із столиками розкидані по всьому приміщенні. Також увагу одразу привертає навісний балкон над барною стійкою, що слугує ще однією комфортною зоною для відпочинку. Зважаючи на весь шик цього місця, можна здогадатись, що у цьому барі часто відпочивають багатії і різні важливі міські шишки. 

Ми з колегами замовили за наш столик декілька пляшок вина і вже більше години під дією напою розслаблено вели розмови. Я сиділа на маленькому диванчику, спершись на спинку. Зліва від мене розташувалась Віка, вона часто мені допомагала, коли я лише прийшла до них працювати, тому ми з нею непогано затоваришували. Іноді і на шопінг виходили разом. По правий бік сів Данило- ІТ-фахівець, він працює у компанії трохи більше року. З його уміннями його б давно забрали до себе на роботу якусь велику іноземну спеціалізовану компанію, а він продовжує витрачати свій талант тут і не на тих людей. При нагоді я не втрачаю можливості запитати у нього про це, на що він завжди коротко відповідає: “Я потрібніший тут”. От і не дурень? Красивий блакитноокий та ще й розумний юнак, а такий недалекоглядний. Мабуть, якби у класі одинадцятому я зустріла його, то обов’язково закохалась би, але не зараз. 

-Дівчата, вам налити ще?-запитав ще один колега, привертаючи до себе увагу, тримаючи в руках пляшку з темним склом, що приховує за собою темно-бордову п’янку рідину. 

-Артем, ти ще й питаєш? Якось не по-чоловічому,-посміхнулась жінка, що сиділа біля нього. Артем кинув на неї погляд, який дав зрозуміти, що його ці слова зачепили. А потім перервав раптову тишу дзвінким сміхом. 

-Тобі вже досить, бо знову доведеться тебе на руках додому нести,-сказав він, одночасно наповнюючи келих. 

-Та невже? А пригадати тобі... 

-Все, люба, зрозумів. І мені теж досить,-швидко перервав жінку Артем і, відставивши пляшку з вином на кінець столу, відкинувся на спинку крісла. 

Тепер всі залилися дзвінким сміхом. Вже три місяці працюю з ними, а ніяк не можу звикнути, що ці двоє одружені та ще й мають чотирирічного сина. Їм обом десь по двадцять сім- двадцять вісім років і вони ще досі поводяться як молодята. Часто, коли спостерігаю за їхньою взаємодією у офісі, пригадую своїх батьків. Ті також майже весь час проводили разом і допомагали один одному, іноді сварилися, але швидко відходили і одразу йшли миритися, нагороджуючи один одного поцілунками. Ми з Марійкою часто спостерігали за цими примиреннями з-за вугла.  

Я не втрималась і, окинувши поглядом пару, сказала:  

-Ви такі милі! 

-Ми?- здивовано перепитала Анастасія (так її звати) і переглянулась з Артемом. 

Я кивнула, погоджуючись.  

-Настю, ну погодься! -посміхнувся Артем дружині, беручи її руку у свою.- Ми ж з тобою ніби були створені один для одного. 

-Це ти про себе і вино? Погоджуюсь,-відповіла Анастасія з цілком серйозним виразом обличчя. 

-От бачите!- Артем вирівнявся у спині і активно, тицяючи на нас пальцем, продовжив обурюватися: 

- І як з такою людиною жити? Дам вам пораду- не одружуйтесь! Ніколи! 

-Чого ти лякаєш молодь? Ти поглянь на нього! Порадник,-Анастасія штовхнула чоловіка у плече, а той лиш злегка відхилився і ніби сильно втомлений впав головою на її плече. Вино доволі добре вдарило у голову Артема. Та й усім присутнім загалом. Але ніхто не почував себе некомфортно, всі насолоджувалися вечором і приємною компанією. 

-А як там у вас в особистому житті?-запитала Анастасія, погладжуючи щоку чоловіка, шо вже умостився головою на її колінах і закрив очі. 

-Особисто у мене ніяк,-сумно відповіла Віка і сперлась на спинку дивану, ображено склавши руки на грудях.-Мій колишній хлопець хоче знову зійтись, а я не знаю, як мені правильно вчинити. Все ще люблю, але й якось тупо пробачати йому після його ж зради. 

-То не пробачай,-відповіла я.-Він не заслуговує тебе, якщо не вміє цінувати твої почуття і не оминає жодної спідниці. 

-Думаєш?-Віка різко вирівнялась і повернулась корпусом до мене. 

-Знаю,-відповіла я і відпила вина із свого келиха.  

Знаю, бо, будучи старшокласницею,  мала подібний досвід. Тоді я почала зустрічатися з хлопцем із паралельного класу, і він мені дійсно подобався, водив на побачення, проводив додому, де під нашими ворітьми ми могли довго стояти і цілуватися. Здавалося, що це перше кохання буде зі мною довго, аж поки одного разу я не побачила свого хлопця з однокласницею, які у спортивній роздягальні займалися сексом. Від неї він отримав те, чого не давала йому я. Від такого вчинку хлопця мені тобі було дуже боляче, я розчарувалася в усіх його зізнаннях і теплих словах та обірвала наші стосунки. Він у свою чергу намагався просити пробачення зі словами: “Я не зміг стриматися, вона мене спровокувала...”, а потім доходило і до таких: “Та й це ти винна у цьому, бо не варто було морозитись весь час”. Тож від мене тоді від отримав лише смачного ляпаса. І з тих пір я більше і не мала стосунків, бо бачу у чоловіках лише потенційних зрадників.