Глава 15

-Привіт, Аню!-у слухавці почувся чоловічий голос. 

-Даниле, привіт! Щось у фірмі? Якісь проблеми?- запитала я хлопця, здивувавшись його раптовому дзвінку посеред його робочого дня. 

-Та ні, все нормально! Просто зателефонував, щоб запитати у тебе, як ти себе почуваєш? Не бачив тебе вже декілька днів на роботі, а потім почув, що тобі дали відпустку через погане самопочуття. 

-Зі мною вже все добре. З понеділка вийду на роботу. Не хвилюйся. 

-Чудово. Ну тоді, якщо ти нормально себе почуваєш, не хочеш сходити сьогодні зі мною прогулятися, випити кави?-після цих слів хлопець затих, очікуючи моєї реакції на пропозицію. 

Я задумалась, бо з одного боку не хотіла нікуди йти, а з іншого - розуміла, що Данило мені багато чим допомагав на роботі, тому не хотілось здатися невдячною чи грубою. 

-Гаразд,-коротко відповіла я. 

-Тоді сьогодні о шістнадцятій влаштує?- мені здалось, що в цей момент він посміхається. 

-Так, влаштує. А де зустрінемось? 

-Я за тобою заїду. 

Після цього ми завершили розмову. Це вже не вперше за цей період, поки я працюю в “Біг Констракшн”, коли Данило мене кудись кличе. Але всі ті рази я обережно йому відмовляла, бо дійсно була зайнята. А зараз діватись нікуди, тому і погодилась. Він, звичайно, непоганий хлопець, але нічого, окрім дружби, я йому дати не можу. Тим більше, що стосункам у моєму плані помсти зовсім немає місця. Тому, якщо про це зайде мова, я спробую йому все правильно пояснити. 

Сьогодні я планувала поприбирати у своїй квартирі. І телефонний дзвінок від Данила застав мене з пилосмоком у руках. Тож зустрічі зустрічами, а жити хочеться у комфорті. Тому після цього я все ж прийнялася ретельно вимивати квартиру, прати речі і заодно приготувала собі обід з тих продуктів, що залишилися ще з позавчора, коли я ходила до магазину і зустріла дівчинку Дашу. 

Одразу пригадала свою нову знайому, для якої стала рятівницею. Чомусь у ній я побачила свою молодшу сестру, про неї теж хотілося піклуватися і зізнаюсь, що я заздрю її старшому брату. Заздрю, бо він має те, чого мене позбавили. 

Як спогад про мою молодшу сестричку залишилось лише роздруковане фото, на якому ми разом з нею сидимо у саду і граємось з песиком, який у нас колись був. Ми часто фотографувалися і одразу роздруковували фото, бо вважали, що це найкращий спосіб зберегти найяскравіші спогади. Та, на жаль, після пожежі у будинку нічого не вціліло і альбоми теж перетворились на попіл. Лише маю одну фотокартку із сестрою, що віддав дядько, знайшовши її у шухляді столу татового кабінету. 

***** 

Як Данило і казав, він заїхав за мною о шістнадцятій годині. Я вже теж виходила, на ходу накидаючи на себе куртку. Я одяглась зручно: джинси, бежевий гольф, чорна шкіряна куртка і кросівки. Навіть волосся просто зібрала у низький пучок і зробила звичний для себе макіяж. Я ж сподіваюсь, він не покличе мене до ресторану. 

-О, неочікувано!- перше, що я почула, як вийшла на вулицю з під’їзду до хлопця, який стояв до мене обличчям, спершись на свій автомобіль. 

-Що таке?-я здивовано підняла брови. 

-Виявляється Аня вміє носити джинси,-хлопець посміхнувся і потягнувся до ручки дверцят, щоб відкрити їх, а потім вказав в бік автомобіля рукою, запрошуючи сісти. 

-Виявляється,-я скопіювала його здивування і сіла на сидіння. 

І дійсно, ніхто з моїх колег не бачив мене у такому вигляді. Постійно лише короткі спідниці, кофтинки з глибоким декольте, високі підбори та гарненька укладка- все, що потрібно було для зваблення мого найлютішого ворога. 

Данило закрив за мною двері, а потім обійшов автомобіль і сів на водійське сидіння. 

-Куди хочеш поїхати?-запитав мене хлопець, плавно рушаючи з місця і вирулюючи з вулиці. 

-Навіть не знаю. Що запропонуєш? 

-Можемо для початку поїхати у кіно. Що скажеш? 

-Гаразд,-я відповіла і посміхнулась. 

Але чесно кажучи, мені ця ідея не дуже сподобалась, бо розуміла, там, у темному залі, у хлопця з’явиться можливість зблизитись зі мною, а я цього не хочу. 

І я практично мала рацію, бо, коли ми приїхати до торгового центру, в якому розташовувався кінотеатр, взяли квитки на якийсь новий пригодницький фільм і сиділи очікували на початок, я відчула дивне напруження з його боку. Він нервово потирав руками коліна і ніби хотів щось сказати, але не робив цього. Я дивилася просто попереду себе на екран. 

Людей у залі достатньо, майже всі місця зайняті. Вперше я цьому рада.  

Фільм розпочався і ми трохи розслабилися, почавши його перегляд. Ніяких снеків ми не купували, тому просто  сиділи і дивились. Фільм дійсно виявився цікавим, хоч я і не фанат пригодницького жанру. В один момент я сперлась рукою на бильце крісла зі сторони Данила і підперла голову. І схоже, що хлопець сприйняв це як якийсь знак, бо завів свою руку мені за спину і спробував обійняти. Я це одразу відчула і відсторонилась, даючи йому зрозуміти, що це мені не подобається.  

До кінця фільму ми з ним не розмовляли і не пересікались поглядами. Це і добре, бо я пошкодувала, що взагалі пішла з ним. Знала ж, що так буде. Всі чоловіки однакові. 

Ми вийшли на вулицю і лише там Данило заговорив першим. 

-Пробач, якщо образив тебе своїм жестом,-я просто дивилась на нього.-Просто... якщо чесно, ти мені подобаєшся. 

Декілька секунд мовчання. 

-Данило, розумієш...,-я намагалась йому відповісти, але він не дав мені цього зробити. 

-Розумію. Тому дам тобі час подумати. Навряд тепер ти дозволиш мені відвезти тебе додому, тому змушений залишити тебе тут. Пробач і бувай,-він розвернувся і пішов. А я ще секунду стояла із здивованим виразом обличчя і дивилась йому вслід.  

-Ти нормальний взагалі?- наостанок крикнула я, але жодної реакції на це не побачила. 

“Чорт, серйозно?” Сказати, що я в шоці - нічого не сказати. Привести мене у кіно, а потім зізнатись у почуттях, не вислухати і піти - це такий чоловічий метод? Якщо так, то не вдалий. Яка ж я зараз сердита!