Гра почалась

Глава 16

Знову ця офісна атмосфера. Знову вид на місто з великих панорамних вікон. Багато завдань і поручень. Запах кави і щойно видрукованих текстів документів. Я знову прийшла на роботу, туди, де зовсім не бажаю бути. Мене практично здавлює стінами цієї проклятої компанії, перекриває кисень. І щоразу, коли переступаю її поріг, сподіваюсь, що востаннє, бо завтра спостерігатиму, як цей кривавий бізнес розвалюється, залишаючи по собі самі руїни, під якими будуть поховані всі найбільші негідники.  

 Ми з Вікою сиділи і звіряли дані з накладних на поставки. Десь чотири години у нас пішло на те, щоб заповнити всі таблиці і перебрати папери. 

-А тепер можна і по каві,- сказала Віка, відкинувшись на спинку крісла і розминаючи шию після довгої роботи з комп’ютером. 

-Згодна. Я зроблю. Тобі як завжди?- я вже встала, щоб підійти до кавової машинки. 

-Ой, ні. Набридла з машинки, хочеться нормальної. Може сходимо у кав’ярню, що через дорогу. Якраз обідня перерва скоро. 

-Гаразд, я не проти. 

Мені вже й самій потрібна міцніша кава, бо останніми днями не висипаюсь зовсім. 

Дочекавшись повноцінної обідньої перерви ми з Вікою взяли свої речі і, зачинивши кабінет, вже спускались ліфтом на перший поверх. Дорогою Віка розповідала про свої плани на вихідні, пропонувала поїхати з нею на одноденний туристичний похід в гори. Я навіть і не подумала б ніколи, що ця дівчина любить такий вид діяльності, поки вона не розповіла реальну причину, а саме те, що “познайомилась із дуже симпатичним туристичним гідом”. Я не стримала в цей момент посмішки, ще раз переконуючись у влюбливості дівчини. 

Вже на першому поверсі, коли ми виходили з ліфта, на очі потрапив Данило. Він з’явився переді мною несподівано, ніби знав і чекав, поки я вийду. Але мені хотілося просто пройти повз, зробити вигляд, що не помітила його. Нещодавній інцидент ще давав про себе знати. Поведінка хлопця ще досі була для мене обурливою та не обгрунтованою. 

-Аню, давай поговоримо!- Данило схопив мене за руку, коли ми з Вікою вже пройшли через контроль і направились до виходу із будівлі. 

-О, Данило, привіт,-трохи здивовано сказала Віка, обернувшись на голос хлопця. Він кинув їй коротке “Привіт” і знову обернувся до мене. 

-Дай мені кілька хвилин, я хочу пояснити все,-просив він і дивився мені просто у вічі.  

Я забрала свою руку з його і засунула її в кишеню спідниці, випрямилась і стала навпроти хлопця.  

-Вікусю, можеш почекати декілька хвилин на вулиці, я зараз прийду.  

Дівчина переводила погляд то на мене, то на Данила і дивно посміхалась, потім кивнула і вийшла з будівлі. 

-Я слухаю,-сказала це без жодних емоцій і стала в закриту позу, склавши руки на грудях. 

-Я розумію, що тобі здалося дивним те, що я вчора тобі так раптово зізнався і ще й на додачу просто залишив біля торгового центру, нічого не пояснивши,-він тріпав рукою своє волосся і відводив погляд убік. 

-Правильно розумієш. Це все, що ти хотів мені сказати? Якщо так, то вибач, мушу йти, мене чекає Віка. 

-Стривай, не йди! Я не хочу виправдовуватись, як останній мудак, але мушу сказати, що я був змушений так вчинити,-декілька секунд мовчання.- Моїй мамі стало раптом зле і брат написав, що її забрали до лікарні. Через те, що в кінотеатрі я вимкнув телефон, то повідомлення і дзвінок від брата побачив лише пізніше. Почав переживати і збирався чимдуж їхати до неї. От і довелося ляпнути те, що перше на думку прийшло. Пробач,- він винно опустив погляд. 

-Тобто ти хочеш сказати, що я б не зрозуміла, якби ти сказав правду?- мені стало навіть образно, хоча тепер я більше розуміла алгоритм його дій. 

-Ні, це зовсім не так. Просто ти мені дійсно подобаєшся і про ЦЕ я не збрехав. Тому я і не хотів втягувати тебе у свої проблеми, але лише пізніше, коли запевнився, що з мамою все добре, до мене дійшло, яким придурком я був. Пробач.. 

Хлопець підняв свої блакитні очі на мене, у них я бачила справжнє, не фальшиве, розкаяння. Вся образа кудись одразу поділась. Він переживав за свою маму і її здоров’я, а це набагато важливіше за будь-що інше. Це я розумію, як ніхто інший. Мабуть, все на світі віддала б зараз за те, щоб так, як Данило, мати можливість поговорити з мамою, обійняти і сказати, наскільки сильно її люблю. 

-Припини вибачатись, не люблю цього. Та й до того ж я все зрозуміла і вже не ображаюсь. Просто надалі будь зі мною чесним, бо брехні я не люблю так само, як і зайвих вибачень,-сказала я і повернулась корпусом до дверей.-Мені треба йти. 

-Дякую, Аню! - на обличчі хлопця засяяла щира посмішка.- Я дуже щасливий, що ти мене зрозуміла. Я ж можу сподіватися на ще одне побачення? 

Я вже помалу відходила від Данила, бо дуже не хотілося змушувати Віку на мене чекати, тому на останні слова хлопця відповіла, не обертаючись до нього. 

-Навряд. І хіба то було побачення? 

У відповідь почула лиш смішок. Я сказала правду, бо не вважала, що можу побудувати з Данилом якісь серйозні відносини, тому вважаю, що правильно буде не давати йому хибних надій. Може здатися, що за я занадто легко зам’яла ситуацію, що склалася, але для мене зараз краще не створювати собі неприємностей, які потім можуть завадити важливішому. Хоча я знаю, що до теми з зізнанням ми ще точно повернемося. 

-Ну нарешті! Скільки можна чекати? Такими темпами обідня перерва закінчиться,- проскиглила Віка і сховала телефон в сумочку. Мабуть, з кимось знову переписувалася. 

-Все, йдемо. 

-Розповідай,-дівчина прискорилась і, обійшовши мене, тепер йшла до мене передом, задкуючи. 

-Нічого розповідати,-спокійно відповіла.-Свої думки і здогадки притримай при собі. Просто між нами стався невеликий інцидент, от і все. 

-Точно?-видно, що Віка мені не вірить. 

-Точно. І досить вже уявляти ті сердечка, що літають навколо нас з Данилом. Між нами нічого немає. Ми колеги і це єдине, що нас пов’язує. 

Дівчина підняла долоні на рівні грудей, а потім сповільнила крок і вирівнялася зі мною. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше