Глава 17

   ***** 

-Бос, справу зроблено,- почулось по той бік слухавки. 

-Чудово! А тепер зроби так, щоб тебе не знайшли і чекай нового розпорядження,- спокійним тоном відповів чоловік, тереблячи в руках ручку. 

-Слухаюсь. 

Завершив розмову. 

-Алісо Ланська,- чоловік прикрив очі,- схоже, ти вже загралась. Варто тобі нарешті вивчити правила і не сунути свій гарненький носик, куди не слід. 

На останніх словах ручка в його руках тріснула і її шматки гучно впали на підлогу.  

-Скоро я поговорю з тобою про це особисто. 

                                                                       ***** 

Я стояла за стійкою охорони в магазинчику одягу, що навпроти пішохідного переходу. Працівники, певно, теж бачили дорожню пригоду, тому без жодних обурень чи за умови присутності поліції надали мені доступ до файлів відео з їхньої камери спостереження. У цьому магазині були єдині камери, що не вилучила до того поліція, яку викликали небайдужі перехожі. Мене ще попросили дати свідчення і сказали, що спробують знайти мотоцикліста. Я розумію, що це їхня робота - шукати правопорушників, але дана ситуація стосується мене напряму, тому я мушу розібратися з усім самостійно. Власне за цим я і прийшла передивлятися відео з камер спостереження у післяробочий час. 

 Охоронець відкрив на моніторі папку за сьогоднішнє число, щось поперемотував, а потім пустив мене на своє крісло, щоб я мала змогу переглянути. Сісти, звичайно, мені було трохи складно, бо поранені коліна, що вже хоч і перемотані бинтом, але все ще пощипували навіть при ходьбі. Але це пусте, бо і не таке доводилося терпіти. Але якщо я зовсім не переймалась своїми подряпинами, то Віка ледь швидку не викликала для мене. Ще досі не розумію, як вмовила її цього не робити.  

-О, зупиніть тут, будь ласка,-попросила я, коли на екрані з’явилося зображення мотоциклу. 

Охоронець натиснув на паузу і на моніторі завмер об’єкт мого спостереження. Обличчя мотоцикліста я ніяк не могла розгледіти навіть тоді, коли картинку приблизили. Все, що я могла зауважити тут - це те, що наїздником був точно чоловік, до того ж неміцної статури, занадто худий. Одягнений у чорні штани і такого ж кольору шкіряну куртку, а на голові шлем, який приховує його особистість. А ще я знала напевне, що мотоцикліст підісланий козачок, якому доручили мене трішки налякати і передати послання. Залишилось дізнатися, хто.  

 Нічого особливого на записі я не помітила. Декілька разів перемотувала відео, переглядала момент, коли мене штовхнули і я впала, побачила і записку, яка полетіла на асфальт разом зі мною. Мотоцикл звичайнісінький, таких у місті багато. Тобто не було абсолютно нічого, щоб могло дати якусь підказку про того, хто наказав, чи хоч про те, де шукати цього мотоцикліста. 

Охоронець залишив мене саму і кудись вийшов, він, мабуть, не розділяв зі мною поривів передивлятися запис вже ввосьме. Але саме цього разу я побачила щось цікаве, щоправда лише з другого разу мені вдалося нормально поставити відео на паузу, щоб захопити потрібний момент. На курточці мотоцикліста я помітила значок, що ледь виднівся за комірцем. Приблизивши, майже чітко вже побачила шеврон у вигляді двох хвильок, вписаних у коло - інь і ян. Декілька секунд  мені вистачило, щоб зрозуміти, що щось подібне я вже десь бачила. До того ж нещодавно. Якби це не було чимось суттєвим, то я б не звернула на цей значок жодної уваги. Тепер у мене з’явилася хоч маленька зачіпка. 

Я вийшла з магазину, перед тим попросивши зберегти мені запис на флешку, на що охоронець одразу погодився. Навіть підозріло якось стало, але, можливо, в цьому зіграв людський фактор. Я дістала з сумки телефон. 

-Дядьку, привіт! Ми можемо з тобою поговорити,-сказала я, коли у слухавці замість гудків почулося серйозне “Слухаю”. 

                                                        ********** 

-Тобі взагалі дах знесло зі своєю помстою?- дядько нервово ходив по кабінету,- Алісо, своїми діями ти змушуєш мене йти на радикальні міри. 

-Припини, я знаю, що роблю,- я сиділа на диванчику і спокійно відповідала, бо розуміла, що говорячи на його тонах, ми так ні про що і не домовимось,- Хочеш сказати, що все, що я робила до цього, не принесло жодної користі? А як же флешка з документами? 

-Ти думаєш все так просто?... Я не можу використати їх проти Бурського, бо, по-перше, цього замало, а, по-друге, я не хочу ризикувати зараз ніким- ні своїми людьми, ні тобою.  

-А мною і не потрібно ризикувати. Формально я тобі ніхто і сама здатна за себе постояти,- відповіла я, розгладжуючи тканину на штанах, які одягнула перед тим, як прийти до дядька, щоб приховати розбиті коліна. 

-Ох, Алісо,- дядько впав на своє крісло і схопився за голову, ніби у нього нестерпно боліла голова,-Знаю, як ти здатна за себе постояти... 

-Ой, все. Краще послухай, в чому ти маєш мені допомогти. Востаннє, обіцяю,- я підвелась із крісла і підійшла до дядька, щоб постукати його по плечі і хоч якось вгамувати його емоції. 

-Давай говори вже, нестерпне дівчисько. Скоро зі світу мене зживеш своїми вибриками. 

                                         ******** 

Сьома вечора. В маєтку Бурського тихо і незатишно, все по-багатому. Але мені зовсім неприємно тут знаходитись, рвота підходить до горла від самої думки про господаря цього величезного дому. Та що поробиш? Моє перебування тут- частина плану, на який я майже дві години намагалась умовити дядька. Йому просто довелось змиритися, бо відступати я не збиралась, а єдине, що мені від нього було потрібно- це один маленький препарат, який дістала  його дружина-фармацевт, і машина. Без запитань не обійшлося, після чого послідували крики, заборони і тому подібне. Через годинку перебування його самого з собою, він все ж покликав мене до себе і дав відповідь: “Роби, що задумала, але у мене є дві умови... Я приставлю до тебе людину, а друга- ти після цього вечора ні у що більше не втручаєшся, далі буде діло за мною і моїми людьми.