Глава 11

Ні, ну я вже очікувала побачити кого завгодно. Та навіть Артема, з яким майже не спілкувалась. Але Льошу… Особливо після тої нашої розмови, я думала, що він взагалі вирішив уникати мене, а по можливості й викреслити зі свого життя. На вечірках, таке відчуття, що він завчасно питав, чи прийду я. І це було так образливо, але я пообіцяла собі, що більше не буду плакати. Можливо, Олексій просто нічого не відчував до мене. Але чому він зараз тут? Невже сталося щось серйозне? Або він попросить мене не спілкуватися з його друзями. Хоча ні, так буває лише в поганих мелодрамах. Тому, краще просто зачекати і все дізнатися.

- Привіт. – без емоційно сказала я.

- Привіт. Можна увійти? – він ніби зам’явся.

- Так, але я не сама. – я поглянула у бік вітальні. – Та нічого страшного, заходь.
Він не одразу зробив це, затримавшись на порозі. Тепер цікавість стала ще сильнішою, адже я просто не розуміла, що ж він хоче.

Обережно увійшовши, Льоша пройшов до вітальні, де якраз сиділа Вероніка з попкорном. От вам й ще одна незручна зустріч. З моменту того вечора в лісі, вони бачились, проте старались уникати одне одного. Але не тому, що їм було незручно в компанії. Просто, жоден не знав, як почати розмову. Протилежна ситуація.

І я бачила, що Льоша вже був готовий піти, але щось таки тримало його. Він же прийшов для чогось. Навіть не хочу будувати здогадки. Варто ж почекати кілька хвилин, і він розкаже все сам. Аж тут, до його ніг підійшов Черч та почав голосно муркотіти. Хлопець звернув на це уваги, і, з посмішкою, почухав його за вушком. Ну що ж, він сподобався моєму коту. А це буває досить рідко. Інколи мені здається, що кабаноська мене лише терпить, поки я його годую.

Тому, вирішивши не заважати їм, я присіла на диван та прийнялась розглядати хлопця. Зовнішньо він лише трохи змінився за цей час. Волосся стало трошки довшим, як і легенька борода. Ух, все як я люблю. Так, але треба перестати витріщатись, поки він не помітив цього. Тому, коли Черч таки вирішив перемикнути свою увагу на нову іграшку, Льоша подивився на мене.

- Привіт, Вероніко. – врешті сказав він, а дівчина йому лише кивнула. – Я ж тут чув, як ти співаєш кілька місяців тому. І, зізнатись чесно, я був вражений. Тому, тепер я маю для тебе чудову пропозицію. – він склав руки на грудях. – В одних моїх знайомих вокалістка покинула гурт. І це за два тижні до туру по Україні. Тепер вони в терміновому порядку шукають заміну. Тому, я й подумав про тебе. Якщо ти не проти, то завтра ми би пішли на прослуховування.

Так, мені зараз почулося, чи він реально тільки що запропонував мені роботу в рок-гурті? Ні, певно я сплю, або це все галюцинації. Ми точно їли звичайний попкорн? Але перевівши погляд на Вероніку, я зрозуміла, що це все по-справжньому. Адже вона виглядала не менш здивованою. Та досі не вірилось в це. Я дванадцять років мріяла про кар'єру на сцені. І коли мені було шістнадцять, ми навіть створили щось схоже на власний гурт. Але, як виявилось, лише для мене це було серйозним. Інші хотіли лише спробувати щось нове. Тому, за кілька місяців я продовжила репетиції самостійно. А згодом вже якось змирилась, що доведеться шукати собі щось інше. Та тепер…

- Так ти згодна? – він, напевно, вже не вперше перепитував мене про це.

А я ніби втратила дар мови. Та чіткий стук під ребра від Вероніки привів мене до тями. Ні, ну я вмію так вимикатися, аби трохи помріяти.

- Чому би й ні. – я посміхнулась.

- От і чудово. – мені здалося, чи він видихнув? – Завтра о десятій ранку я заїду по тебе. Але бажано не спізнюватися.

- Добре. – я кивнула, ледве стримуючи свою радість.

На якусь мить запала незручна тиша. А Вероніка дивилась фільм, все так само лякаючись кожного моменту. І це викликало посмішку в Олексія. Постоявши ще кілька хвилин, він швиденько попрощався та поспішив піти. Що ж, завтра я маю знову з ним зустрітись. І невже це правда? В мене з'явиться шанс стати справжнім рок-музикантом? Це так неймовірно, що я навіть словами не можу це виразити.

- Скоро ти станеш справжньою зіркою. – сказала Вероніка з широкою посмішкою. – Я ще буду з гордістю розказувати про те, що знаю тебе.

- Дуже смішно. – відповіла я.

Хотілось ще щось додати, проте задзвонив мій телефон. І це були мої батьки, що хотіли поговорити зі мною по відеозв'язку. Не вагаючись ні хвилини, я прийняла виклик. Там були мама з татом, що якраз сиділи в альтанці в нашому саду. А на столі було купа різних смаколиків.

- Привіт. – одразу сказала я.

- Донечко, як ми скучили за тобою. – сказала мама. – А хто тут з тобою?

Як Вероніка не намагалась заховатися, та її все одно помітили. Я ж розказувала їм про всіх друзів, тому вони знали й про неї. І тепер, нарешті, мали змогу познайомитись з нею. Моя мама одразу ж увімкнула усю доброту та материнську любов, на яку вона здатна.

- Доброго вечора, мене звати Вероніка. – вона намагалась виглядати як можна скромніше. – Дуже приємно з вами побачитися.

- А я Захар, а це моя дружина Ольга. – посміхнувся тато. – І не треба до нас так офіційно. Друзі нашої Ані – наші друзі. Хоча, може й вже і доросла для цього. Але для мене ти ще маленька донечка.

Це було так мило, що в мене мало сльози не навернулися на очі. Але я побачила, що і Вероніка була здивована. Ще б, її батьки ніколи не любили рідну дитину. Вона для них була лише ще одним способом показати, наскільки це могутня родина. Вже в котрий раз переконуюся, що в мене просто неймовірні батьки.

- Тату, невже я бачу на столі щось смажене і запечене? – помітила я.

- Так, я сьогодні був у лікаря. І він офіційно дозволив мені їсти нормальну їжу. – він просто сяяв.

- Але трошки. – поправила мама.

- Ну він же не сказав скільки саме. А для когось може і цілий стіл то трішки. – він повернувся до нас. – От дівчата, скажіть цій жінці, що справжньому чоловіку потрібне м'ясо. І холодець. Ви ж то на моїй стороні.