Глава 13

Оце так ситуація вийшла. Вже вдруге за час мого проживання в Києві ми опиняємося в схожій ситуації. І знову я просто уявлення не маю, як це все пояснили Льоші. Хоча, він же знає, що ми найкращі друзі. І можна подумати, Матвій в нього ніколи не ночував. А з іншого боку, чому це я маю виправдовуватися перед ним. Він для мене лише знайомий. До того ж, хлопець сам окреслив такі рамки. Тому, я спокійно дивилась на нього. А він же переводив погляд від мене до Дениса. І, судячи з вигляду, йому це не дуже й подобалося. Мені здається, якби можна було вбивати поглядом, друга би вже не було. Невже ревнощі прокинулися? Якби я зараз була одна, то би тріумфально посміхнулася. Нехай тепер добре подумає, що він втратив.

Денисові явно було некомфортно, але піти він не міг, адже біля дверей стояв Льоша. Так схоже на класичний анекдот, коли чоловік занадто рано повернувся із відрядження, а дружина там з коханцем. Ніколи б не подумала, що саме я опинюся в такій ситуації.

- Привіт. - вирішив порушити тишу Денис.

- Привіт. - Льоша повільно перевів погляд з нього на мене. - Я прийшов раніше, але я бачу, що ти вже готова їхати.

- Так. - посміхнулась я. - Все добре.

Я обійняла Дениса, ніби спеціально на очах хлопця. Він же міцно стиснув губи, ніби бачачи щось таке, що сильно його дратувала. Але ні мене, ні друга це не хвилювало. Ми спілкуємось понад дванадцять років. Тому, мені байдуже, що це не подобається іншим. Навіть хлопцю, в якого я була закохана. Тому, взявши куртку, я була готова. Все-таки, на вулиці доволі прохолодно.

Ми йшли мовчки до машини, і якусь мить їхали в повній тиші. Тепер я зрозуміла, для чого ми виїхали раніше. Адже жахливі затори, та і їхати треба було, скоріш за все, на інший кінець міста. І весь цей час хлопець мовчав, дивлячись на дорогу. Та я бачила, що його щось турбує. І так хотілося протягнути руку та доторкнутися. Але я не наважилася. Можна було б подумати, що він ревнує. Але я навіть сподіватися не можу. Олексій чітко дав зрозуміти, що між нами нічого й ніколи не може бути. Тому, й не має право так себе поводити.

- То ви просто друзі? - врешті заговорив він.

- Так. - я дивилася у вікно.

- Наскільки ви близькі?

- А яке тобі діло до того? - я повернулась до нього. - Ти мені не хлопець, аби вимагати якихось пояснень. Тому, я промовчу.

- Аня, ви зустрічаєтесь? - він не зводив погляду з дороги. - Я хочу просто знати, що у тебе все добре.

- Як мило. Ти турбуєшся про мене. - я посміхнулась. - Але я вже доросла дівчинка і здатна сама про себе попіклуватись. А, тим паче, вирішувати з ким дружити, а з ким ні. Дениса я знаю дванадцять років. Він ніколи не зробить мені боляче.

Льоша мені нічого не відповів, а просто мовчки вів машину. А в мені почала прокидатися злість. Що це взагалі таке було? І яке він має право щось розпитувати, коли сам провів межу між нами? Я ж не можу йому подобатися. Треба буде поговорити з Матвієм, адже він то точно розумів його поведінку.

***

За двадцять хвилин ми були на місті. Величезна будівля, поверхів на сорок, вся повністю зі скла. І це мене неабияк здивувало, адже я не так собі уявляла репетиційну базу. Та й ніяких вивісок чи чогось подібного не було. Тому, виходила я з машини у неабиякому розгубленні. Але Льоша просто попрямував усередину, навіть не звертаючи уваги на мене. А мені ж лишалось лише швиденько бігти поряд з ним. Увійшовши до середини, він лише кивнув охоронцю, і той повернувся до своєї газети. А я ж почала озиратися по сторонах. Все таке біле та зроблене у сучасному стилі, що хотілось навіть ступати обережніше, аби не забруднити. Ні, я тут була зовсім недоречною.

Та Льоша увійшов у ліфт та натиснув на кнопку одинадцятого поверху. Що ж, не так високо. І це вже не погано. Але страх висоти, якого в мене ніколи не було, прокинувся, коли я побачила приміщення. Велика приймальна з панорамними вікнами, від яких ставало дуже лячно. А за рецепцією сиділа мила дівчинка, яка щось швидко сказала Льоші. А я так далі й роззиралась навкруги. Тут білого кольору було вже менше, адже він поєднувався з чорним.

- Ти йдеш? - запитав мене хлопець.

А я навіть й не помітила, що він підійшов до якихось дверей. А всередині був невеликий, в порівнянні з приймальною, кабінет. І знову той самий стиль та великі вікна. За столом сидів чоловік років сорока. Він мав коротке світле волосся та темно-сірі очі, які зараз оцінююче дивилися на мене. Але мені не було некомфортно. Скоріш навпаки.

- Олексію. - він встав, та з посмішкою потиснув руку хлопцю. - Я так радий, що ти прийшов до нас. А це, певно, і є Аня. А я Дмитро, дуже приємно. Присідайте.

- Мені теж. - автоматично відповіла я.

- Олексій дуже багато розповідав про тебе.

- Не вірте жодному слову. - посміхнулась я.

І це змусило чоловіка розсміятися. Поступово напруження почало відступати. І я навіть помітила, що і Льоша посміхається. Ну от вмію я щось таке сказанути й підняти всім настрій.

- Насправді тільки хороше. - Дмитро посміхнувся. - Я чув, що ти чудова вокалістка, а ще й позитивна людина. Тому, думаю, ми були б раді, якби ти стала новим учасником нашого колективу. Саме це хлопцям потрібно.

- Але ж ви не чули, як я співаю. - здивувалася я.

- Мені вистачає слів Олексія. - він посміхнувся. - Але, для початку, тобі треба познайомитися з іншими. Тому ходімо зі мною.

І знову я і уявлення не маю, куди ми йдемо. Але, вийшовши з кабінету, ми пройшли через приймальню та підійшли до ще одних дверей. Це була репетиційна. І тут було в рази затишніше. Інструменти, багато подушок, коричневі стіни та такого ж кольору підлога. На кріслах-мішках сиділо четверо хлопців, що одразу ж повернулися до мене.

Згодом нас представили. Барабанщика звали Станіслав, і він був високим брюнетом з темними очима та неймовірною посмішкою. Лід-гітарист вражав своєю красою. Адже Марк мав коротке світле волосся та такі небесно-голубі очі, що дівчата втрачали свідомість. Басист Віктор виглядав неначе як якийсь посланник Смерті. Чорне волосся, чорні очі та темний одяг. А другий гітарист Кирил виділявся лише значними габаритами. Темного кольору волосся, зелені очі, два метри зросту і накачане тіло.