Глава 17

Цієї ночі ми були біля Ніагарського водоспаду. От так от просто сиділи на парапеті, спостерігаючи, як поряд з нами ревить величезне природне чудо. Тисячі кубометрів води спадали до низу. І я уявлення не мала, як це все могло функціонувати. Мені було холодно, та тепла куртку Льоші та кава виправили ситуацію. І знову слова були не доречними. Та й не почула б я його. Але міцні обійми показували все і без них. Я відчувала це кохання. І цього разу не лише у сні. Я знала, що відкривши очі, це відчуття нікуди не зникне. І від цього на душі ставало ще легше. Адже тепер ми будемо разом. Колись ми таки поїдемо у цю подорож, вдвох. І тоді мої сни стануть реальність. Звичайно, весь свій об'їхати не вдасться, але найкращі місця точно. Принаймні, треба починати вже складати список....

Прокинулась я о шостій ранку від якогось шуму. Не одразу мені вдалося зорієнтуватися, де я знаходжуся. Та поступово пам'ять почала повертатися. Я вдома у Вероніки. А ось і вона, шукає щось на кухні. І, судячи з її вигляду, стан у подруги не дуже. А вона ще ж мала якісь справи пов'язані з завершенням проекту і її від'їзду до Англії. Та сьогодні ввечері ми знову побачимось. Адже це день...

- Аня. - вона кинулась на мене з обіймами, забувши про похмілля. - З днем народження тебе. То ж аж двадцять два роки. Пам'ятаю як мені було стільки ж. Це було ніби вчора.

- Півтора року тому. - пробурчала я. - Дякую за привітання. Але ти ж пам'ятаєш, що сьогодні я чекаю на тебе в ресторані. Ми маємо добре відсвяткувати мої вісімнадцять. І тихо про мій вік, а то розповім всім про ведмедя, з яким ти спиш.

- Потапович — то моє серденько. - вона ображено надула губи. - Господи, в мене жахливий стан. А ще таке відчуття, ніби ціла пустеля заховалась в мені і я готова випити Тихий океан. Хоча, вода там солона, але нічого, думаю я звикну. - Вероніка налила собі води. - Ти йдеш в душ? Бо я теж хочу, адже маю справи.

Я ж лише кивнула та поспішила піти. Як добре, що я завбачливо взяла із собою зубну щітку та речі. Як знала, що сьогодні лишуся в неї. А у свій день народження ж хочеться бути по-особливому гарною. Тому, на мені була блакитна сукня до колін та джинсова жилетка. І мій улюблений рюкзак, в який я й заховала вчорашні шорти та футболку. Образ завершать кеди. Підсушивши своє волосся, я його розпустила, даючи досохнути природним шляхом. Адже ще Вероніці потрібно привести себе до ладу. Не встигла я вийти, як дівчина проскочила в ванну кімнату.

А я ж не знала чим себе зайняти, тому полізла в соціальні мережі. Там було купа привітань від родичів, друзів, знайомих чи просто фанів. Навіть від Іри прилетів довгий пост. А от від Олексія нічого. І це дуже було образливо, але може він просто хоче привітати особисто? Тому, я навіть не помітила, як вже Вероніка вже вийшла з ванни та пішла вдягатися. А мені на мобільний прийшло повідомлення: Виглянь у вікно. Не треба було навіть читати відправника, адже я і так знала хто то. Та те, що я побачила там, дуже розчулило мене. Стояв Олексій з величезним букетом синіх троянд. Це ж мої улюблені квіти. Але як він здогадався? Від такого подарунку навіть сльози виступили, але підійшла Вероніка та обережно обійняла мене за плечі.

- Він чекає на тебе. Біжи вже. - посміхнулась подруга.

Я ж швидко попрощавшись, вибігла на вулицю, де вже стояв мій коханий. Поклавши квіти на капот машини, він підняв мене та закружляв. Це було так мило та романтично, навіть краще, ніж в моїх мріях. А потім поцілунок. Довгий та дуже ніжний. Так, в нас все ще проблеми з вираженням його емоцій, але ми ж працюємо над цим. Та мені достатньо і такого. Аби він тільки завжди був поряд. Перервавши поцілунок, він протягнув мені квіти.

- З днем народження тебе. Я дуже радий, що двадцять два роки тому на світ з'явилась ти. Бо інакше, хто б ввечері прийшов до мене по сіль. - це змусило мене посміхнутися. - А ще ось. Це теж твоє.

Він протягнув мені якусь коробочку, яку я одразу ж відкрила. Там була невеличка зв'язка ключів. А я не одразу зрозуміла для чого то. Боялася навіть робити хоч якісь припущення, адже потім можна розчаруватися. Тому, я просто чекала доки він пояснить що це взагалі таке. Але хлопець не поспішав.

- Це ключі від моєї квартири. - врешті промовив він. - І відтепер ти завжди бажаний гість там. В будь-який момент. Двері завжди відкриті для тебе.

Це було так зворушливо, що цього разу я точно не стримала сльози. Льоша ж лише ближче притягнув мене до себе, посміхнувшись.

- Це хороші сльози? - я кивнула. - Треба звикати до того, що поряд зі мною тепер постійно буде неймовірно чуттєва дівчина. І я маю відповідати. А зараз поїхали до тебе додому. А ввечері я тебе заберу та відвезу до ресторану.

- А ти можеш побути зі мною? - я не випускаю його з обіймів. - Це ж мій день народження, і я хочу провести його з тобою. Ні, якщо ти маєш їхати на роботу, то добре...

- Я візьму вихідний. - перервав він. - Думаю, за один день нічого не станеться.

Я ж лише швидко поцілувала його та поспішила сісти в машину. А цей день почався набагато краще, ніж я планувала. Зі мною поряд хороші друзі, коханий хлопець і мій гурт. Але якби ще батьки приїхали — було б взагалі чудово. Та вже нехай хоча б буде так. Зовсім скоро я поїду до них, адже дуже сильно за ними скучила. І, якщо в нас все буде добре, то можна з ними вже познайомити Льошу. Хоча, Захар та Ольга Ковальські вже дуже багато чого знають про нього. Я рідко щось приховувала від батьків. Треба обов'язково подзвонити по відеозв'язку.

- Приїхали. - посміхнувся Льоша.

- Чудово, тоді пішли.

Я не хотіла ні на мить розлучатися з ним, тому таки вмовила піднятися разом зі мною. Моє бажання — провести з ним цілий день. І вже в ліфті, я притягнула його ближче до себе і знову поцілувала. Це було доволі важкувато, адже в руках був величезний букет. Та ми успішно з цим справлялися. І як шкода, що він їде так швидко. Адже коли двері відчинилися на потрібному поверсі, ми досі не могли відірватися одне від одного. І так би й було, якби нас не перервав якийсь здивований зойк. І дуже вже він мені здався знайомим. Тому, коли я обернулась, майже не здивувалась, побачивши маму. Невже всі мої бажання вирішили справдитися?