ГЛАВА 4.1. Про плани та зустрічі

{Коли план занадто довго і ретельно вибудовують, він обов’язково провалиться.

Гюстав Флобер}

***

Біловолосий чоловік середніх років вправно обдирав шкуру з вгодованого зайця. У світі Життя їжа не була потрібна, але Перший маг збирався засмажити дичину на невеликому вогнищі і з’їсти, щоб хоч на мить уявити себе серед людей.

– Мені снився сон! Він знову з’явивсь! Невже ти нічого не відчув? – крик молодшого брата неприємно різав слух.

Мисливець із досадою відмахнувся:

– Це лишень сон, Ангасе. Лан мертвий, як і його магія. Не знав, що ти ще бачиш сни.

– У мене не було снів із дня смерті Лікіса. Це не випадковість! Ми вже достатньо сильні, щоб вирватися звідси!

Співрозмовник скривився. Ангасу час від часу щось ввижалось… І завжди він біг зі своїми видіннями до брата, отримуючи якщо не заспокійливі слова, то потиличники – залежно від настрою старшого.

Але повністю ігнорувати недолугого родича не вдавалось – іноді його чуття оберталося передбаченням. Радив же він колись не йти у відкритий бій. В той останній бій…

– Якщо ти маєш рацію, треба приготуватися. Пам’ятай, брате, ми не сильніші за нього, а хитріші і обережніші. Яка ймовірність помилки?

– Це була сила, Ванісе! Наша сила! Вона відчувалася тут, в іншому світі. Гадаю, Лан бився з Радісом! Іншої причини бути не може, а після сутички чужий напевно ослаблений і кинеться сюди зализувати рани. Нехай тільки покаже дорогу! Я навіть готовий залишити його живим.

Біловолосий хмикнув. Так, брат завжди був слабаком. Крові він не любить, бачте… зайвої крові… А хто з переляку колись розв’язав війну? Десь на півгодини раніше, ніж планувалось, але ж розв’язав!

***

На погоду в Веллі ніколи не скаржились, однак чисте небо в перший день Пори Паломництва визнали ознакою особливого благовоління богів. Але ранок в імператорському палаці був аж ніяк не легким, та й почався він задовго до сходу сонця.

Миттю відкрилося багато, дуже багато, неймовірно багато тих дрібниць, які необхідно вирішити саме зараз. Слуги носились як очманілі, гвардійці їм допомагали, ще більше посилюючи метушню, придворні чини теж зображували бурхливу діяльність.

Про принцесу (вірніше, про двійника) згадали в останній момент, і Лін була вдячна хоч за це. Вона досить легко впоралась зі своїм вбранням, що складалося зі звичного для неї одягу та неосяжного червоно-жовтого плаща з капюшоном. Власне, єдину незручність завдавав капюшон, на якому кріпилося щось на кшталт вуалі. Він майже повністю закривав очі. На щастя, імператор сам виводив доньку, а радники послужливо підказували, де сходинки і скільки їх.

На майдані з фонтанами зібрався величезний натовп, хоч на церемонію допускалася тільки знать. Втім, і гвардійці, що стояли по периметру, займали чимало місця. Шум падаючої води давав змогу чути промови лише тим, хто був на сходах палацу, проте дворяни не намагались прориватися ближче, справедливо вважаючи, що головне – участь.

Чи їх заздалегідь розподілили відповідно до рангів?

Виявилося, ні те, ні інше.

Щойно відчинилися двостулкові позолочені двері, фонтани замовкли. Весь майдан затих. Імператор Веллійської імперії почав свою промову. Його голос звучав звідусіль, і навіть у найдальшому кутку чулося кожне слово. Ніяка акустика не дала б такого ефекту, тут явно використовували магію.

А імператор говорив про обов’язки і славу, про честь і відвагу, про минуле і майбутнє, про людей і богів. Про Паломництво…

Нарешті Малдраб звернувся до Лін:

– Доню моя, світла принцеса Маргалінайє, ти ступаєш на важкий шлях заради любові до Вітчизни. Я вірю, твоє серце назавжди залишиться зі мною, з нашої імперією, і з веллійським народом, о обрана. Ти повинна самостійно подолати випробування, які постануть перед тобою. Єдине, чим я можу тобі допомогти, – дати добрих хранителів, що будуть оберігати тебе від злого умислу. Зараз вони принесуть клятву свободи. Прийми її і будь великодушна, принцесо.

Ось так… А де ж чесна гра? Крезін годинами розписував особливості церемонії, але ні словом не обмовився про хранителів – єдиних, як Лін припустила, людей, з ким їй буде дозволено спілкуватись і радитися. Цікаво, що ще залишилося в таємниці? А вона ж бо розраховувала на допомогу Марка!

Думки плуталися в передчутті чогось невідворотного. Як бути?! Зараз ці двоє невідомих піднімуться і…

Рішення визріло миттєво, і дівчина його не обдумувала. Набрала повітря в легені і випалила:

– О, мій найулюбленіший батечку! – Фонтани знову зашуміли, натовп захвилювалася, але Лін зосередилась виключно на промові. – Я вдячна вам за турботу, яку ви проявляєте! Я ніколи не забуду вашої опіки! Але, великий імператоре, чому ж ви не назвали тих доблесних воїнів, що кинуться зі мною в пучину невідомого життя? – Вона розуміла, що переграє, однак неймовірність того, що відбувається, змушувала підбирати дедалі пафосніші вислови. – Батьку, ці мужні люди заслужили, щоб їхні імена виголосив владика Веллійської імперії в цей знаменний день! – Хтось наполегливо штовхав її в спину. – Дозволь же мені покликати одного з моїх охоронців! – Особливо болючий стусан під ребра примусив Лін зім’яти кінець промови. – Вірний Маркане, піднімися для принесення клятви свободи!