4.2

– Ваше… А, біс забирай! Батьку, йому треба було нагрубіянити з самого початку, чи як?

– Не знаю, – схоже, Малдраб теж розгубився. – Ти розумієш, що це значить?

– Відверто кажучи, не дуже.

– Він шукає співправителя для сина! Він перевіряв твою витримку і залишився задоволений!

– А я вами не задоволена, тату. Будь тут вона, справжня Маргалінайя, ви б слухали гидоти, не намагаючись нічого спростувати? І говорили б те саме у відповідь? Вам не соромно? Якщо не перед двійником, якого ви зневажаєте, то хоч перед дочкою, якої тут немає?

– У нас не прийнято заперечувати! Ми ігноруємо образи і відповідаємо тим же. Запам’ятай, дівчинко, правитель може тільки нападати! Той, хто захищається, проявляє слабкість.

– А бути маріонеткою – не слабкість? Ха, нападати! Назви ви його сина розпусним дурником, як всі вважають, Грайт вам би голову відірвав голими руками. А ви посміхались, коли вашу доньку називали повією.

Лін намагалася не кричати, але в їхню сторону вже обертались роззяви. Запізніла досада рвалася назовні. Бідна принцеса! Рідний батько перетворив її на товар!

– Ти забуваєшся, рабине!

– Це ви забуваєтесь, – голос спокійний, дихання рівномірне. – Тут ми майже на рівних. До речі, ще раз назвете мене рабинею, і я вчеплюся вам у волосся незалежно від наявності свідків. А надумаєте управляти мною через Марка – я ні на крок не відійду від гартонців і у них коли-небудь з’явиться королева Лін. Щасливо залишатися, тату.

І, гостро шкодуючи про виплеснуту злість, Лін попрямувала до храмових воріт.

Опинившись всередині кільця стін, що оперізувало храм, вона почала вишукувати кого-небудь зі знайомих, мимовіль згадуючи причини, з яких імператор її ненавидить.

Спочатку Марк – єдиний, кому дівчина вірила, і чиє життя не буде коштувати й копійки, якщо з нею щось трапиться, потім Крезін і Дісон, які підтримали її ідеї. І виступ на майдані, де вона обійшла заклинання, і король, що вибачився тільки перед нею, і ці дурні загрози… Ні, погрози були цілком можливими, але виходити заміж Лін не збиралася навіть в крайньому разі. Та й інші дрібниці позначились на ставленні правителя, всіх не перелічити…

Біля храму Життя сумні думки непомітно зникли.

Десятки білосніжних колон із барельєфами підтримували плоский дах, на якому височіли витончені статуї. Вони зображували саму Зеліну, богиню Життя, в різних ситуаціях. Ось вона благословляє немовля, далі – зцілює хворого, грає з дикими тваринами, кидає насіння в землю, кружляє в танці…

Під дахом було озеро, але навколо нього метушилися жерці і слуги, щось прибираючи, пересуваючи, ремонтуючи – мабуть, готувалися до завтрашньої церемонії, тому підійти ближче не вдалося.

Храм Життя побудували на місці стародавнього капища, куди споконвіку приходили, щоб знайти тілесне здоров’я і душевний спокій, а після війни людей і не-людей вони багатьом знадобилися. Храмові землі служили кордоном між Старилісом і людськими державами. Сюди не дозволялося приносити зброю, а воїни перед паломництвом проходили очищення саме в тутешньому Озері.

Еге ж, так було колись. Тепер же хизуватися зброєю і охороною аж ніяк не заборонялося.

За переказами, в незапам’ятні часи богиня Життя жила серед людей, відчуваючи їхні печалі і радості, допомагаючи їм в горі і не залишаючи в біді. На знак подяки її запросили до храму з цілющою водоймою. Довгі роки не висихав потік бажаючих отримати благословення Зеліни, але зараз звернення до богині стало формальністю – вона давно не приходить до простих смертних.

Вода з озера дійсно допомагала загоювати важкі рани і лікувати хвороби, хоча подарувати життя невиліковним хворим не могла. Ті, хто не сумнівався у своїй швидкій і неминучій смерті, часто присвячуючи себе богині і кидалися в широку синю смугу, яка розділяла води озера на дві рівні частини. Цю смугу заповнювало щось схоже на темно-блакитний газ. Вона не мала дна, і те, що в неї потрапляло, вже не поверталося.

Дісон розповідав, як колись діда нинішнього імператора отруїли повільно діючою отрутою, проти якої навіть ельфійська медицина виявилася безсилою. У храмі його врятували і взяли слово нікому не розповідати про лікування. Предок клятви дотримав, а згодом наказав стратити всіх, хто його супроводжував.

Ельфу тоді довелося втекти в Стариліс, і повернувся він лише на прохання батька Малдраба. Таємницею храму вже не дуже цікавились, оскільки налагодилися більш-менш дружні відносини з Клусом, а за допомогою магії можна було і не такі чудеса творити.

На пряме запитання про правдивість цієї історії Дісон відповів настільки ж прямо:

– Воно тобі потрібно?

Виглядаючи в натовпі знайомих, Лін помітила, що її переслідує якийсь громила, найімовірніше – гартонець, оскільки серед веллійців таких велетнів вона поки не помічала.

Пора військової слави Веллі закінчилася після підписання мирного договору з Гартоном. Імперія більше не розширювала кордонів. Кочівники з Великої пустелі її не цікавили, а нападати на Клус було б самогубством. Армія потроху розпадалася, солдати осідали в селах.

Лін ще раз обійшла навколо храму, вирішуючи, що робити. Загрози переслідувач начебто не ніс – він справно тримав дистанцію.