ГЛАВА 7.1. Про життя та ігри

{Жити шкідливо. Від цього вмирають.

Станіслав Єжи Лец}

Лін повільно опускалася вниз і роздумувала про смерть, хоча світла в кінці тунелю вона поки не бачила, та й цей спокійний плавний політ аж ніяк не асоціювався з агонією.

Раніше їй здавалося, що тут якийсь газ, на диво щільний і руйнівний для тканин. Але це більше нагадувало промені, що пронизували все навколо – навіть людське тіло.

Лін спробувала повернутися. Безрезультатно, тільки зрушилась трохи в сторону.

Відчуваючи себе космонавтом у невагомості (такі вислови вже не змушували болісно згадувати їхнє значення), вона вирішила думати про щось позитивне. Не виходило. В голову лізла різна нісенітниця на кшталт того, що якщо падати довго-довго, то можна померти від спраги і голоду. І що отрута з поручня напевно ще діє, тому вищеперераховані неприємності, мабуть, і не страшні…

Раніше Лін вважала, що сильні і миттєві отрути, здатні всмоктуватися через шкіру, – плід уяви авторів детективів. Зіткнутися з чимось таким у світі, де не створили навіть парового двигуна, вона точно не розраховувала. Але ж хтось намагався відправити її до пращурів! І як? Невже ніхто з жерців вночі не чергував біля святині?

Висновки були невтішні.

По-перше, є хтось, кому смерть принцеси терміново необхідна. По-друге, цей «хтось» настільки могутній і добропорядний, що може прийти перед важливим міжнародним обрядом на Озеро Очищення і не спричинити підозр. По-третє, якщо хлопці не відскочили назад (у чому Лін сумнівалась), а кинулися її рятувати (стовідсотково!), то дві невинні душі вона запише на свій рахунок.

Дівчина подивилася вгору. Здалось, ніби над нею два білосніжних ангела – один вище, інший нижче. Але перший чомусь опускався головою вниз, а другий носив знайомі шкіряні черевики

– Карі!

Вона закричала, однак із рота не вирвалося ні звуку. Тоді Лін підняла руки і спробувала дотягнутися до хранителя. Не вдалось. Дивно, він же важчий, тобто і падати має швидше. Але здаватися вона не хотіла. Адже якщо тягнутися… тягнутися… і знову тягнутися… можна до чого-небудь та й дотягнутися.

Пальці зімкнулись на щиколотці метаморфа. Той сіпнувся, здивовано подивився вниз і без явних зусиль присів (ну де у нього точка опори, скажіть на милість?), узяв Лін за руку і випростався, підтягуючи її на свій рівень.

Почав щось питати.

Впевнився у марності спроб.

Підняв голову вгору, куди вказувала пальцем Лін.

Через мить Марк ширяв поруч.

А потім повільне падіння перетворилося на вільний політ, який закінчився для хлопців твердим кам’яним покриттям, а для дівчини – порівняно м’яким метаморфом.

Синь залишилася вгорі, причому незрозуміло було, звідки вона з’являється, оскільки приземлилися вони не біля її витоків.

Це місце нагадувало горезвісний Храм Життя, тільки з кам’яним майданчиком замість озерця. І тут теж жили люди. Принаймні, один із представників людської раси здивовано (навіть невдоволено) розглядав непроханих гостей.

Точніше, представниця. І вона явно не збиралася починати розмову.

Лін по черзі глянула на хранителів, сподіваючись, що непросту місію пояснень ті візьмуть на себе.

Ага, як же!

Марк очманіло витріщався на незнайомку, немов побоюючись, що вона зникне раніше, ніж йому набридне її розглядати.

А подивитися було на що! Розпущене руде волосся місцевої жительки розкішними хвилями спадало майже до землі, щоб вигідно відтінити яскраво-зелені очі й білосніжну шкіру. Воно виконувало й функцію додаткового одягу, оскільки вбрання на тоненькій витонченій фігурі було напрочуд мало.

Напевно, іншим часом Лін позаздрила б вроді невідомої, але в той момент вона лише відчула роздратування, зрозумівши: і ставити питання, і трактувати можливі відповіді доведеться їй самій.

Карі був наляканий. І він не просто боявся, а випромінював майже матеріальну паніку, хоча причин для страху поки не спостерігалося. Метаморф наче чекав чогось неминучого і неприємного. І знав, що не зможе цьому протистояти.

Довіряючи його чуттю, Лін теж насторожилась. Але звідки тут узятися небезпеці? Не може ж ця місцева дівчина загрожувати їм? Чи може?.. На жаль, у новому світі було занадто багато незрозумілого.

В будь-якому разі не завадило б привітатися.

– Здрастуйте, пані, – прийняте в Веллі шанобливе звертання згодилося і тут. – Будьте люб’язні, підкажіть, де ми?

Якось Лін запевняла Марка, що ввічливість зайвою не буває і будь-хто оцінить привітне обходження. Та місцева мешканка виявилася рідкісним винятком із цього правила. Проігнорувавши запитання, вона невдоволено зауважила:

– Смішні іграшки! Але як не вчасно… Зачекайте-но поки тут.

Таке звернення до трьох незнайомців, двоє з яких – чоловіки, та ще й зі зброєю, здалося Лін досить незвичайним. Але швидкий погляд, кинутий на хлопців, переконував: небезпека реальна. Друзі застигли як статуї, і лише Карі намагався щось сказати або ж показати, хоча сенс його судомних гримас вгадувався погано.