7.3

Відповідь прийшла з несподіваного боку.

– Крихітко, ти зробиш?.. Точно? А то у мене вже фантазія розігралася…

– Очухався, бідолахо? – Лін щиро зраділа появі ще однієї мислячої голови. – Як почуваєшся?

– Я? – Марк скривився, демонстративно злизав кров із подряпаної губи. – Турботами одного дикуна, не дуже.

– Облиш, він же заради твого блага. Розумієш, якби Карі тебе не відключив, це зробила б я, і тобі потім було б дуже соромно.

– Ха-ха, смішно. Слухай, принцесо ти наша, чому на тебе це не діє?!

– І я можу запитати, чому це подіяло на вас. Га, Марку?

– Ну, питай, – посміхнувся той.

– Я й питаю!

– Що?

– Не викручуйся! Чому ти був таким… таким… Як робот!

Гвардієць закашлявся.

– Як хто?!

– Маріонетка! – виправилася Лін.

Він розвів руками в удаваному здивуванні.

– Простіше простого. Я людина. Жива людина, якщо хтось не помітив.

– Я теж!

– Якщо чесно, крихітко, дуже сумніваюся.

– А ти, Карі?

Метаморф витримав коротку паузу.

– Я не людина, – сказав вагомо.

– Та знаю! Ви змовилися?! Ти спочатку теж стовпом стояв, а потім…

– Принцесо, ми, не-люди, значно менше сприйнятливі до втручання в нашу особистість, ніж люди. Але магія на нас трохи діє.

– Ще раз назвеш мене принцесою, – огризнулася Лін, – і з твоєї особистості шматки полетять!

– Прошу вибачення, – усміхнувся метаморф, – постійно забуваю, що називати принцесу принцесою небезпечно для здоров’я.

Вона здивувалася. Варто було влізти в бійку, щоб Карі почав сприймати її як подругу, з якою можна навіть пожартувати, а не тільки звеличувати до небес? Чи це на нього так вплинуло знайомство з однією справжньою богинею?

Стягнувши свою білу хламиду, Лін почала зв’язувати нею все ще нерухому Зеліну. Хлопці допомагали в цій суспільно корисній справі, коментуючи і процес, і його об’єкт.

Об’єкт не заперечував. Спочатку.

Потім вії богині затріпотіли, стрибнули вгору, відкриваючи зелені очиська, і вона з подивом подивилась на незнайомців, що схилилися над нею. Напевно, руда не зовсім усвідомила ситуацію, в якій опинилась, або ж сприйняла компанію чоловіків як продовження солодкого сновидіння. Втім, і присутність дівчини її не засмутила.

Уважно вивчивши три фізіономії, Зеліна видала свій вердикт:

– Хм, ну таке… А страшило звідки?

«Страшило» здивовано подивилася спочатку на чорнявого, потім на білявого, і невизначено знизала плечима. Богиня ж раптом виявила, що не може поворушити ні рукою, ні ногою.

Вона нахмурилась і незадоволено запитала:

– Що ще за ігри?

Нахаби і не подумали звільнити «господиню», а присутня дівка задумливо виголосила:

– Треба ж, пам’ять втратила… Карі, ти впевнений, що це вона?

Вражена таким поводженням, богиня згадала про свою силу і підкріпила невдоволення ментальним наказом, в уяві смакуючи розправу над мерзенними неслухами.

Де там!

Чорнявий неквапливо перехопив руки білявого, що потягнулися розв’язати вузли, і з усмішкою повернувся до дівчини, яка ніяк не реагувала на веління задушитися власними пальцями.

– Ти як?

– Начебто нормально. Втримаєш?

– Ще б пак! Лін, точно нічого…

– Крім бажання розквасити їй носа. Можна взяти твій меч?

– Навіщо?

– Ти маєш рацію, краще позичу у Марка.

Грубість повернула Зеліні втрачені фрагменти пам’яті. Згадалося все: і стійке дівчисько, і не-людь, і ганебний удар, і непритомність. План помсти визрів миттєво.

***

Лін не могла зрозуміти, що відбувається. Несподівана амнезія? Дурниці! Нехай противниця мала безпорадний вигляд, дівчина не сумнівалася: саме та контролює ситуацію. Не може ж тисячолітня богиня зненацька стати слабкішою за кошеня!

– Поговоримо? – запропонувала Лін, приставляючи меч Марка до горла рудої.

Та глянула на важку залізяку і скептично поцікавилася:

– Гадаєш, мене так легко вбити?

– Не знаю. Але можу спробувати. Мені здається, ти сама не впевнена у своїй невразливості. Я б на твоєму місці не ризикувала.

– Ти не на моєму місці, – огризнулася Зеліна, – і ніколи на ньому не будеш. Не доживеш, – злорадно додала вона.

– Можливо. Скажу по секрету: в моїй смерті зацікавлена ​​не лише ти. Відверто кажучи, вже черга почала шикуватися.

– Глая рьяска![10]