ГЛАВА 9.1. Про віру і щастя

{Як мало людині треба, щоб жити щасливо!

Алі Апшероні}

Все завмерло, лише вітер піднімав попіл і розсіював по сухій землі. Ніхто не очікував того, що сталося.

Згодом Лін ніяк не могла зрозуміти, чому вона не померла прямо там, на місці його могили… Чи то занадто несподівано все вийшло, чи її серце було надто твердим… Тоді ж – небо впало і перевернулося, а сонце стало сліпуче яскравим, до найдрібніших деталей висвітлюючи і знебарвлюючи цей безглуздий зруйнований світ. Тільки попелище увібрало в себе втрачені фарби і здавалось великою різнобарвною медузою, що зжерла того, хто… Та нащо тепер про це згадувати!

Чомусь гартонців Лін не винуватила. Нехай вони жорстокі і безжальні, але такими їх створило життя. Адже не можна обурюватися кровожерливості хижака? З іншого боку, душа вимагала помсти! З Геданіотом доведеться почекати – якщо Крезін чесно описав обряди, принцеса і принц не зустрінуться до самого Храму Кохання. А для Грайта покаранням буде те, що трапиться з його сином. Щоправда, невідомо, хто кого… Та серце благало діяти!

Момент! Розмірковуючи про гартонців, Лін ледь не забула про справжню винуватицю!

Не помічаючи нікого, окрім рудої бестії, дівчина рушила до Зеліни. Їй здавалося, вона ледь пересуває ноги, але богиня, цього разу цілком пристойно одягнена, швидко наближалась. Вона не тікала, а оточуючі не намагалися затримати Лін. Схоже, публіка зрозуміла ситуацію і підтримувати донощицю не збиралася. Насправді ж люди нажахано відступали, не бажаючи відчути лють шляхетної пані, яка йшла вперед як гартонський бойовий слон – ігноруючи все навколо…

Зеліна почала формувати яскраве коло порталу. Дівчина відсторонено подумала, що та надто зволікає, ніби хоче, щоб її наздогнали. Наблизившись впритул до світлового «вікна», Лін згадала про тлінність життя і вічність смерті… А потім, під какофонію оточуючих звуків, що зненацька прорвалася до її свідомості, зробила крок вперед.

Цього разу не було ні повільного опускання вниз, ні стрімкого переходу вгору – лише круговорот найяскравіших променів, який змінився вільним польотом. Вона приземлилася посеред високих трав того дивовижного степу. Навколо до самого горизонту тягнулися зелені простори, десь далеко виднівся тонкий слід білого диму.

І жодного натяку на присутність богині.

Це могла бути банальна пастка – скажімо, створила Зеліна портал в якесь страшенно небезпечне місце (та хоч у необжиту частину свого світу), а сама спокійно залишилась насолоджуватися чварами або ж вирушила знущатися над іншими.

Але повністю зануритись у відчай Лін не встигла.

– Ти!

Зеліна повільно пливла над зеленим роздоллям, обмахуючись невеликим віялом. На образливий тон вона відреагувала мляво.

– Навіщо?.. Скажи, навіщо…

– Я чекала на тебе, – з легкою насмішкою перебила богиня. – Надто вже ти схожа на мене, щоб не прийти. Запам’ятай: тут мій світ, і правила тільки мої. Втім, я тебе вислухаю. Як гадаєш, ти зараз почуєш голос розуму?

– Звісно, ні, – відрізала Лін. – Навіщо ти це зробила?

– Ти мені не подобаєшся, мала. От не подобаєшся, і все.

– Так! Я! Чуєш, паскудо?! Я тобі не подобаюсь! Але при чому тут він?!

Руда трохи розгубилася.

– Взагалі-то мені не хотілося, щоб постраждав твій друг. Цей твій друг, – додала вона.

– Та невже?!

 Зеліна теж розлютилася:

– Мені начхати на тебе і слинявого! Але Первісний… тобто метаморф, не мав загинути! Я щиро шкодую про те, що трапилося. Вибач!

Лін не повірила своїм вухам. Ця… ця… вона вибачається! Та як вона сміє?!

– Дозволь дещо уточнити, – оманливе спокійним тоном почала дівчина. – Ти піднялася в наш світ і розповіла гартонцям… Чуєш, гартонцям, а не веллійцям або жерцям! Ти розповіла дивну казочку, і Карі загинув! Тепер же ти вибачаєшся і кажеш, що не хотіла. Я нічого не пропустила? Тоді скажи мені, богине: у твого нахабства є хоч якісь межі?!

– Ти чужа!

– І що з того? Я ж тобі не конкурентка! Чи ти знаєш щось про таких, як я? Чим ми тобі не догодили?!

– Ви? Хм, дай-но подумати… Може, тим, що через одного з вас я страждаю на самоті до Реха багато часу? – Руда знущально посміхнулася. – Та не просто на самоті, а в товаристві божевільних!

– Правда? І хто ж до сьогодні не пускав тебе до людей?

– Про нього вже з півстоліття не було ні слуху, ні духу, – в голосі Зеліни чувся легкий смуток, – тому я більш-менш вільна. Більш-менш!

– Велика богиня побоюється людини?

– Не людини! І мені не соромно визнавати, що я боюсь Алана Ділейна! Лана, так! Того самого Лана! Героя, з яким нікому не зрівнятись!

Лін здивувалася. Нічого собі легендарний не-людь! Навіть тут встиг нажити ворогів… Ну як вона сама!

– А він теж… хм, не звідси?

Зеліна не побажала продовжувати розмову на цю тему. Та й сенс тепер вирішувати, хто, кого і чим образив?