9.2

Пояснювати свої наміри Зеліна не стала. Багато честі! Невже чужа ще не зрозуміла, що ніякі сили вивороту життя на неї не діють, так само як і вона не в змозі впливати на них?

Відверто кажучи, богиня не відчувала в дівчині магії, але невідоме часом лякає набагато більше, ніж знайома небезпеки. А визнавати, що проти чужої вона не змогла видати жодного бойового заклинання, навіть чистою магією не вдарила, було соромно. І нераціонально. Нехай знає, хто тут головний! І потім, залишалася ще одна причина поступливості Зеліни. Щоправда, точно сформулювати її вона не могла.

– Мені справді шкода. Я дуже давно живу на світі… Мені доводилося спілкуватися з різними людьми, але ніколи я не зустрічала настільки чистої душі, як у твого не-людя. Уявляєш? І як тобі пояснити… Він, образно кажучи, втілення Добра. Якби десь був відповідний храм, він став би там богом. Стривай, не кип’ятися, – миролюбно додала богиня, помітивши, що Лін не терпиться це прокоментувати. – Ще одне… Не було ніякого сюрпризу. Ніякого сну з тобою в головній ролі. Та й не могло бути, адже Первісний… Дурний переляканий хлопчина, він же знав, що ніяка сила не може впливати на свідомість метаморфів! Я розізлилась, побачивши, як він… Мене ніхто так не любив, тим паче такий… справжній, так?

Лін їй не повірила. Вона й сама вміла придумувати виправдання і частенько ними користувалася.

– Шкодуєш? – перепитала зло. – Знаєш, богине, я можу повірити в казку, але не в твоє каяття. Будь люб’язна, наступного разу, коли захочеш над кимось пошуткувати, попереджай: жарт.

– А він буде? – тепер уже Зеліна не насміхалася. – Наступний раз?

– Тебе тільки могила виправить, і коли ми повернемо Карі, тобі знову захочеться розваг.

– Коли? Я б сказала – якщо…

– Є речі, в яких не можна сумніватися.

– Ха-а, мені б твою впевненість, мала… кілька тисячоліть тому.

– Не впевненість, а віру. У цьому світі занадто багато чудес, щоб їх ігнорувати!

– Ну-ну, дерзай. Отже, чекатиму біля Храму Смерті. Тебе зараз повертати, чи як?

– Краще ввечері, мені ще історію мого другого перебування тут вигадувати… А поїсти нічого не можна?

Богиня зітхнула. До вечора терпіти нестерпну дівчину! Це було майже подвигом. Хм… Терпіти і не показувати, що насправді відбувається… Лін не помилилась – каяття Зеліна не відчувала, лише роздратування через непередбачений збіг обставин. Так, теоретично метаморф міг стати її «колегою», але руду цікавило зовсім не це…

А нахабна вискочка ще відчує на собі гнів Перших магів!

***

Вітер тріпав довге волосся кремезного чоловіка середнього віку, що з блаженною усмішкою спостерігав за копирсанням паломників біля Храму Життя. Вперше за кілька століть він відчував себе щасливим.

Люди! Як же добре почути хоч чийсь голос, крім писку ненависного брата та вмовлянь богині. Багато голосів! Вони немов повідомляли – все, вимушену бездіяльність закінчено. Вони наповнювали серце радістю і передчуттям, і навіть хрипкі перекрикування слуг звучали неземною музикою.

Але як же багато треба було зробити!

Для початку – одяг. Ваніс невдоволено поморщився. Колись було значно легше – і прості люди, і знать вбиралися майже однаково, хіба що багатії дозволяли собі добротні чоботи та ельфійські тканини. А зараз? У різношерстому натовпі виділялися лише солдати. Радувало одне – люди, від яких тхнуло магією, носили настільки химерне вбрання, що навіть стать визначалася важко.

Друга проблема – їжа. У світі Життя її вважали задоволенням, а тут Перші маги відчували голод. Втім, їхня сила давала змогу вкрасти з імператорського столу що завгодно, але з’їсти це…

Спочатку брати вирішили, ніби їм дістався зіпсований харч, проте незабаром впевнилися – сам правитель Веллійскої імперії їсть приправлену магією гидоту і заохочує кухаря за «чудовий смак»! Спроба розділити тушкованого кролика, поцупленого у клусців, теж закінчилася невдачею: відрубана Ангасом, – молодшим братом, – половина звірка перетворилася на курячі стегенця ще під час руху руки мага, а друга розсипалася купкою жаб’ячих лапок на коліна Ваніса. Врятували шлунки Перших магів гартонці, що віддавали перевагу справжньому полюванню.

Третє – нічліг. Але про таку дрібницю брати поки всерйоз не замислювалися, насолоджуючись першим днем ​​серед людей.

Приєднуватись до паломників вони не поспішали. Ні, маги не боялися, що в сивому, побитому життям чоловікові і в молодому парубійкові хоч хтось (звісно, крім небагатьох, хто пам’ятав часи Останньої війни) впізнає братів, що народилися одного дня. Просто… Береженого і боги бережуть, чи не так? Цей день належав тільки їм, а завтра… Завтра Перші маги готувалися показати себе світові. І дізнатися, до чого був сон, що наснився Ангасу. Чужої магії, яка знищила їхню владу, брати не відчували, але ув’язнення зробило їх обережними.