9.3

***

Портал нечутно відкрився посеред згарища. Нікого навколо, лише легкий вітерець час від часу налітав із пустелі, несучи запах горілого. Попіл… всюди попіл… Як же його багато! І на душі теж попіл… Хтозна, де його більше…

Лін по щиколотку стояла в м’якому теплому поросі і не знаходила в собі сил, щоб зрушити з місця. Нарешті повільно побрела туди, де кілька годин тому була дерев’яна ванна… Де був друг…

Крок, ще один – здавалося, вона йшла по в’язкій глині. Ось воно… десь тут… про що ти думав в останні миті, Карі?!

Ледве піднята над землею нога натрапила на перешкоду, і Лін впала. Незрозуміло, звідкіля взявся камінь, але свою «брудну» справу він зробив: тепер дівчину в темряві не помітив би ніхто, оскільки її світла сорочка повністю змінила забарвлення.

Не намагаючись обтруситися, Лін сіла на «лавочку», яка так вчасно підвернулась, і задумливо подивилася вгору. Шукати веллійців не хотілося… взагалі нікого не хотілося бачити. Прилягти б тут… або хоч напівлежачи, спираючись на лікоть… нікуди не йти… нічого не робити… застигнути, як цей камінь.

А небо… Воно було безмежним і глибоким… і міріади зірок спліталися в сузір’я, такі далекі і незвичні… і мерехтіли, мерехтіли… як його очі… Ну чому так завжди – тільки втративши щось, розумієш його цінність?!

На заході повільно піднімався невеликий місяць, плямистий і зморщений, як гарбуз, що виріс дощовим літом. Як-то воно – вічно блукати на самоті? Навряд чи дуже весело…

Чи ні?..

Зі сходу з’явився ще один місяць, набагато більший і яскравіший. Рухався він швидше, і мав незабаром наблизитися до напарника, затьмарюючи його сяйвом. Але все було не так. Великий місяць додав ефектності меншому, і на мить вони застигли поруч: світлий диск без жодної плямки і дрібний, в темних ямочках, його сусід. Потім кожен із місяців попрямував своєю дорогою.

А Лін вперше заплакала. Вперше у цьому, усвідомленому, житті…

– Рун і Рунна, – почула тихий голос. – Вже опівночі… У дитинстві я теж сумував, бачачи їхню розлуку. Але мій учитель пояснив, що гіркота прощання – ніщо в порівнянні з радістю нової зустрічі, а розставання – лише коротка мить, яка не затьмарить принадність життя. Не треба, принцесо… Я відчуваю твою тугу… і я її теж переживаю.

– Два місяці, – задумливо протягнула Лін, – Треба ж, ніколи б не подумала… К-карі?! – неждано ідентифікувала вона невидимого співрозмовника. – Ти… де ти? – Навіть витерті очі відмовлялися бачити поблизу кого-небудь.

Звідкись знизу долинуло збентежене сопіння. І правда, де ж іще бути згорілому, як не серед попелу? Ридання відновилися з подвійною силою.

– Карі, ти як там-м-м?.. – поцікавилася Лін.

І отримала невпевнену відповідь:

– Та нічого, нормально. Чесно, зовсім не важко!

У неї серце кров’ю облилося, і вона хотіла запевнити, що все буде добре, завжди є вихід…

Але метаморф продовжив:

–…якщо можна, посунься трохи, гаразд? Тобто, будь ласка, лікоть прибери, га? Ні-ні, мені не боляче… просто незручно якось.

Вона схопилася як ошпарена. Сльози висохли, в грудях ковальським молотом гуркало: «Невже? Невже? Невже?!»

Ось воно, справжнє щастя!

Впавши на коліна, Лін почала розгрібати недавню скам’янілість, яка чинила відчайдушний опір. Але що може вдіяти метаморф проти дівчини, охопленої справжнім щастям і великою метою? Виявилося, тільки скоцюрбитись і жалібно просити:

– Лін, ну, Лін! Принеси мені одяг…

Про такі прозаїчні речі вона поки не замислювалась. І де взяти чоловічий одяг серед ночі, не мала жодного уявлення. Марка б запитати, та де його зараз шукати? А весь гардероб «Її Високості» по милості Геданіота розвіявся за вітром, причому в буквальному сенсі.

– Може, почекаємо до ранку? – запропонувала невпевнено.

Карі гірко застогнав, висловлюючи повну незгоду.

Пробурчавши під ніс: «На дружка вчишся, експлуататоре!», Лін покинула попелище. Втім, вона занадто зраділа чудесному поверненню друга і готова була бігти навіть за Руном або Рунною. Причому всерйоз!

Не мудруючи, дівчина попрямувала до покоїв імператора, справедливо вважаючи, що там розжитися одягом вдасться без проблем. Ось тільки охорона… Розмовляти з ними, знову щось брехати… Але ж у веллійському палаці біля кімнати Його Величності ніхто не стояв? То, може, і тут усміхнеться удача?

Везіння не підвело – на порожньому ґанку імператорського будиночка був чийсь білий плащ, розвішаний на двох списах і старанно розпрямлений до повної схожості з силуетом людини. Власне, Лін спочатку прийняла це за горезвісну охорону, однак, придивившись краще, переконалася: у фігури нема обличчя. Оскільки чорношкірих воїнів серед гвардійців вона раніше не бачила, то вирішила перевірити підозрілий момент самостійно – і не прогадала.

Карі впізнав у одязі хламиду, але… що є, то є. Цей предмет перед дверима Малдраба міг тлумачитися по-різному, метаморф навіть припустив, ніби це – якась ініціатива Марка.

Потім була безсонна ніч (як же заснути на попелищі?), скрашена розповіддю Карі про його метаморфські особливості («Ясна річ, я можу перетворитися на що завгодно… але поки вмію тільки кам’яніти. Ну, і деякі інші дрібниці…») і розповіддю Лін про зацікавленість ними богині Життя («Не хочу переказувати дослівно, та будь обережним…»).