ГЛАВА 11.1. Про таємниці і правду

{Всі люблять розгадувати інших, але ніхто не любить бути розгаданим.

Ф. Ларошфуко}

Лін уважно оглянула себе. М’які туфельки з якоїсь зеленої шкіри, плаття, що підмітало землю, довге волосся, корона… Так, її голову вінчала золота корона, густо утикана дорогоцінним камінням! Тонкі руки зі світлою засмагою, величезний перстень зі смарагдом на вказівному пальці (він легко знявся і перейшов у кишеню Марка – просто так, заради експерименту), чуже навіть на дотик обличчя…

Нічого кращого, ніж сісти на підлогу, накритися світлою гривою і сумувати над своєю гіркою долею, Лін не придумала.

Що далі? Вийти до «татка» і розповісти все як є? То ж точно перевертнем охрестять, не-людським підкидьком… Або до Реха відправлять для перевірки автентичності, тим паче далеко йти не треба. І хлопців туди ж – задля профілактики.

У будь-якому разі про продовження паломництва вже не йшлося.

Ось як все обернулося – двійник принцеси, анітрохи на неї не схожий! Використаний двійник… Незатребуваний.

– Карі, що робити? – розгублено запитав гвардієць.

– А я звідки знаю? – здивувався той.

– Як це – звідки?! Ти теж змінюєшся!

– Але я народився таким, розумієш? Мене вчили цьому все свідоме життя!

– То навчи її!

– Як?!

– А тебе як вчили?

– Погано!

– Воно й видно. Перевертень, називається!

– Я ме-та-морф, – з почуттям заперечив Карі. – Учитель говорив, що спонтанна трансформація пройде сама, тільки не треба хвилюватися, інакше можна надовго застрягти в іншому вигляді.

Незважаючи на тривожні думки, Лін прислухалася до розмови, чекаючи якщо не слушну пораду, то хоч якусь обнадійливу підказку. Не хвилюватися! Ха-ха, і як же не тривожитися, коли все летить шкереберть?

Тим часом метаморф, зібравши мізерні спогади про ази перетворення, почав її просвіщати:

– По-перше, постарайся згадати себе… Наприклад, подумай про своє дитинство….

Лін здалося, ще трохи – і вона зайдеться істеричним сміхом. Згадати! Про дитинство! А якщо нічого згадувати? Щоправда, останнім часом дівчина трохи вивчила, як не дивно звучить, свої індивідуальні особливості: характер, звички, уподобання – все те, що дозволяло людині відчувати себе повноцінною особистістю. Цього напевно буде мало…

Стоп! Із досвіду Лін знала – найкраще проблема вирішується, якщо від неї відволіктися.

Або розважитися.

– Карі, Марку, можна дізнатися ваші таємниці? – медовим голосом поцікавилася вона.

Хранителі не зраділи цій ідеї, але прохання принцеси – як наказ командира: хочеш – не хочеш, а виконати доведеться. Між іншим, для метаморфа Лін ще залишалася Її Високістю!

Вимучено посміхаючись, він висунувся на передній план. Відображення «принцеси» відразу ж зникло.

Карі наблизився до Дзеркала. Відійшов. Гладь каменю залишалася такою ж чорною.

Еге ж, які таємниці у, якщо вірити Зеліні, втілення Добра?

– Досить мучити бідний камінь – він не покаже того, чого немає! – сказала Лін і задумалася, звідки взявся її власний дивний секрет.

Чи це було щось інше?

Раптом вона побачила себе. Справжню! Дівчину, що нерухомо застигла в темній глибині. Але радіти було рано – швидкий погляд на своє вбрання показав, що зелена сукня нікуди не ділася, довгі патли теж.

Зацікавлений Марк заглянув подивитись, яка страшна таємниця змусила метаморфа почервоніти, і цього разу Дзеркало зреагувало швидко. Майнула яскрава картинка, яка відразу ж змінилася кімнатою із «троном», оскільки Карі не захотів ділитися секретами і відтягнув гвардійця з лінії дії.

Одна картинка…

Вони всі її бачили, але тільки двоє усвідомлювали, що там було, адже звідки метаморфові мати інформацію про судове право Веллійської імперії? Точніше, про Кодекс імператорських катів? А Лін читала цю книгу, і потім довго обурювалася надзвичайній жорстокості автора, недалекоглядності видавця і дурості бібліотекаря, що підсунув їй таку гидоту замість праць із законодавства. Еге ж, обурювалася, поки їй не пояснили, що цей садистський трактат – діючий закон.

Гвардієць насупився. Зацькований погляд людини, якій нема чого втрачати, готовність відбити удари і злі насмішки… Лін зрозуміла – він знає, що вона знає, що він…

– Ого! – шанобливо промовив Карі, і не підозрюючи про хмари, що згустилися. – То ти, виявляється, велика шишка, тебе міністри під руки водять!

Дівчина перевела подих. Слава богу, поки обійшлося. А ось коли метаморф зметикує, що міністри мають не багрову стрічку катів, а червоно-коричневу, що символізує розорані поля, здобуті кров’ю, почнуться неприємні запитання.

Список її особистих ворогів поповнився. Такими темпами, дивись, до кінця паломництва (якщо вона його, звісно, побачить) наречений буде неактуальним.

Зараз же Лін підтримала думку Карі: