ГЛАВА 12.1. Про почуття і помсту

{Око за око – лише засліпить весь світ.

Махатма Ганді}

Пізно ввечері того ж дня в кімнату Лін постукали. Це було незвично: нічних гостей дівчина не чекала.

Марк дізнався, що на території храму мешкають так звані «подруги» Реха, вмить забув про обов’язки хранителя і попрямував здійснювати подвиги на іншому поприщі. Карі попросив замкнути двері, забарикадувати вікно і у випадку біди кричати голосніше, оскільки йому необхідно відлучитися, щоб обговорити з наставником дещо важливе. Лін не знала, як поділитися з ним своїми необґрунтованими підозрами щодо Варласта, і переживала, що не попередила метаморфа про можливу небезпеку.

Веллійців вона точно не чекала. Гартонці ввічливо її ігнорували.

Вирішивши, що по сусідству з Малдрабом навряд чи хтось влаштує черговий смертельний сюрприз, Лін відімкнула двері і хотіла вийти в коридор, щоб не добивати свою репутацію присутністю сторонніх людей у кімнаті. Не тут-то було! З того боку хтось важкий прихилився до стулки і здавленим шепотом поцікавився:

– Принцесо?..

Заінтригована багатообіцяючим початком, Лін підтвердила:

– Ага. А ви хто?

Нічний гість приглушено хмикнув:

– Моє ім’я нічого вам не скаже. А ви… Мабуть, ви мене вразили. Принцесо, слухайте уважно: якщо післязавтра в Саду Кохання не знайдете способу відірватися від ваших хранителів, вони загинуть. Обіцяю, з вами не станеться нічого непоправного. Якщо ж ви думаєте, ніби метаморф-недоучка впорається з двома… ну, майже родичами, то ви жорстоко розчаруєтеся. Не грайте з Вогнем, Ваше Високосте, він обпікає.

– Якщо я пообіцяю не ризикувати, ви відповісте на моє запитання?

– Можливо.

– Отрута в Храмі Життя і кривавий асп у Храмі Смерті – гартонські подарунки? Можете, звичайно, промовчати, але якщо ви не зацікавлені в цьому весіллі, я піду з гри добровільно.

У коридорі почався інтенсивний розумовий процес:

– Говорите, змія? А ми гадали, полювання на принца… Принцесо, з усією відповідальністю заявляю: Гартону не вигідна ваша смерть. Прощавайте, Ваше Високосте.

Звільнені двері рвонулись уперед, і Лін побачила змитий силует, що зникав у відкритому вікні. Втім, впізнавати пізнього візитера було не обов’язково – і так ясно, що один із охоронців Геданіота вирішив полегшити собі роботу в Храмі Кохання. Ось тільки він не брехав. Про Марка гість не згадав, що лише підтвердило правдивість його історії. Людей не-люди брали до уваги лише тоді, коли ті мали кількісну перевагу десь сто до одного.

«Бідний Карі, він же клявся… Бідна я… Треба тренуватися з другим виглядом, ой треба… Може, перетворюся перед принцом, а його шляк трафить? Або красу неписану пошкодує…» – з цими думками Лін і заснула.

***

Храм Кохання зустрів паломників дрібним теплим дощем і густим рожевим туманом. Він чимось невловимо нагадував обитель Зеліни, хоча зображення самої богині не претендували на повчальність і чесноти. Сюди приходили, щоб попросити про любов, помиритися, одружитися або навіть розлучитися.

Головною особливістю Храму Кохання був Сад Серця – зелений лабіринт із великим каменем у центрі, нерівні контури якого нагадували стилізоване серце. Відрізняв його від простої обтесаної брили колір, що постійно змінювався, немов пульсував у глибині, а також ледь помітна різниця відтінків його половинок.

Вважалося, що союз тих, хто одночасно доторкнеться до Серця, благословенний самою Лівайєю і не може бути розірваний ніким, окрім богині.

Раніше, коли за законами Веллійської імперії дружина, коханка або наречена не могла свідчити в суді проти чоловіка, коханця або нареченого, багато злочинців тягли в Храм Кохання жінку – свідка їхнього злодіяння, і ніхто не смів змушувати її звинувачувати «судженого». На щастя, таке могло спрацювати тільки з однією жертвою – Серце не приймало зрадників. І щоб доторкнутися до реліквії, треба було спочатку знайти одне одного в лабіринті.

Незважаючи на Пору Паломництва, в храмі вештались безліч людей, готових пред’явити документальні свідчення свого дворянського походження.

Огрядна тітонька, яка виконувала обов’язки головної жриці, пообіцяла, що наступного ранку Сад Серця буде повністю в розпорядженні царствених осіб. А поки – ласкаво просимо, для Його Імператорської Величності і Його Королівської Милості підготовлені найбільші намети. О, з ними ще й свита завітала? Ні-ні, все гаразд, на складі є старезні… запасні намети. Маленькі, щоправда… Але це ж тільки на одну ніч! Ах, на дві ночі? Нічого-нічого, багато паломників вже їдуть… ось як побачили блискучу процесію, то й почали збиратися! Ой, а це принцеса? І принц? Може, їх поселити в одному великому наметі, а батьки будуть у другому? Ні? Звичаї не дозволяють? Та що ж тут поганого? Стійте-стійте, ні то й ні, зараз все буде! А поки діти можуть побути з родичами… не хочуть? Тоді он той милий юнак покаже їм Храм, добре?

Милий юнак, грайливо позираючи то на гартонського принца, то на Карі, швидким кроком оббіг навколо Саду Серця, розповідаючи аж ніяк не цнотливі історії про кожен тутешній кущ, і зник у натовпі пілігримів, який «збирався до від’їзду», оскільки у Геданіота закінчилося терпіння і він недвозначно провів ребром долоні перед горлом невдалого залицяльника.