12.2

***

Ранок приніс чергову порцію дощу, такого незвичного і бажаного в пустелі. Та й весь храм, що потопав у зелені, серед жовтих пісків мав вигляд безцінного смарагду в золотій оправі. А рожевий туман надавав йому невимовного зачарування.

Однак Лін не змогла оцінити пишність природи. Перед нею стояло нагальніше питання: що вдягнути?

Лівайя хотіла бачити в своєму Саду лише світлі радісні обличчя і, відповідно, одяг – якщо чи не червоно-рожевий, то хоча б не чорний. Весь же гардероб «принцеси» складався з чорних штанів та блакитної сорочки.

Довелося йти жебракувати до зацікавлених осіб – імператора і радників. На добру справу ельф пожертвував білу мереживну сорочку (на вигляд вона не відрізнялася від жіночої), а Крезін відірвав від серця шальвари пісочного кольору, подаровані йому клуським колегою.

Повільно просуваючись серед високих кущів, Лін відчувала себе мішенню. Хранителі тихо сопіли позаду. Ображалися, оскільки вона необережно запропонувати їм повірити словам принца і не ходити за нею.

Марно. Здоровий глузд хлопці придушили в зародку.

Сад Серця мав два входи і один вихід – прямий коридор, що вів із центру. Тих, хто блудив по лабіринту до вечора і не знайшов Серце, виводили жерці. Це вважалося жахливою ганьбою. Лін мріяла заблукати…

Все сталося дуже швидко, вона не встигла й злякатися.

Стрімкі тіні з’явилися з-за повороту зеленого коридору.

Мить – і Марк падає із закривавленою головою, а Карі виривається із рук чоловіків, що його скрутили. Та навіть недосвідченому погляду Лін зрозуміло – нічого не вийде. Хоча б тому, що метаморф ще живий, бо ж якби противники не були впевнені у своїх силах…

Хранитель Геданіота кивком вказує їй напрямок. Вона слухняно йде, навіть не зупиняючись, щоб допомогти гвардійцю. Видно, що той дихає, а знепритомніти від вигляду крові в настільки невідповідний момент не хочеться.

Кущі майже зрослися над головою. Зелений тунель все тягнеться і тягнеться. Дрібний дощ промочив одяг і волосся. Через бісів туман майже не видно, що під ногами і попереду.

Сильний ривок висмикує Лін із коридору. Дивно, звідки в лабіринті ідеально круглий майданчик із плоским, оброслим мохом камінням і справжніми деревами? Під ногами вгинається болотистий ґрунт, навколо сива імла і шматки павутини… Принц у білосніжному вбранні, але у нього є дещо, що належить лісові, – мисливський ніж. Дичини, щоправда, не видно, однак хто сказав, що полювання буває лише на тварин?

Час немов потік ривками.

Дісон говорив – Вогонь не вимагає смерті. Страх. Біль. Ненависть… Сьогодні Вогонь Геданіота дістане багато їжі!

Лін бачить своє відображення в лезі, що повільно наближається. Бігти! Але щось підказує – не допоможе. Ніж все ближче… Принц мовчить, і це пригнічує ще більше. Холодний метал торкається шкіри…

«Ну скажи хоч слово! Я відповім і перестану бути бездушним предметом, придатним лише на корм твоєї Сили… Не треба! Я ненавиджу зброю і кров… Я не хочу!».

Ніж креслить довгу криваву рану на руці Лін. Це лише початок. А в голові проносяться дивні уривки спогадів. Ось вона грає з мечем Марка. Укол – крапля крові – темрява в очах…

«Довго мучитися не буду!» – невпевнений ляпас, ображений голос:

– Ти божевільна?!

По мокрому від дощу рукаву розтікається червона пляма. Не дивитися на неї! Не дивитися!

– Що? – Принц схожий на скривджену дитину, яка отримала замість цукерки таргана. – Чому ти смієшся?

Вона сміється? Навіть не помітила…

– Годуйся вже, мені погано.

Геданіот розуміє все без уточнень, брешуть недруги, звинувачуючи його в недоумкуватості.

– Ти… ти… Це ж просто подряпина! – Черговий ляпас змушує погляд Лін трохи прояснитися. – Мені кінець… А чого ти боїшся найбільше, принцесо?

Принцеса…

Страх. Біль. Ненависть.

Осяяння приходить раптово.

– Тобі потрібні почуття? Ха-ха, тримай, не лопни!

Страх… Перша мить тут. Межа між сном і дійсністю. Очікування божевілля. Пам’ять, в якій не було навіть імені. Жах невідворотності. Невідомість.

Вогонь почав харчуватися.

Біль… Отрута в Храмі Життя. Стовп вогню, що зметнувся і опав. Серце, що розривається на шматки. Попіл, що застеляє весь світ. Рун і Рунна. Неминучість.

Вогонь сито загарчав.

Ненависть… Зеліна, що грається людьми. Кати, що тягнуть Марка до стовпа Відплати. Грайт, що з посмішкою командує: «Убий!».

Вогонь рвонув угору.

Принц, що без роздумів підсмажує сторонню йому людину. Імператор, що продає доньку. Варласт, що кинув учня…

– Досить, – ледь чутно шепоче Геданіот, – будь ласка… досить!

А Лін розуміє, що перестаралася. Таких сильних почуттів вона від себе не очікувала. Ще трохи – і Вогонь спопелить принца зсередини. Ще трошки! Але замість ненависті в душі лише порожнеча. Що дасть його смерть? Помсту? Ні, Карі живий. Полегшення тим, кого може зажадати Сила гартонця? Коли це буде…