ГЛАВА 13.1. Про рабство і прихильність

{Свобода радує не так сильно, як пригнічує рабство.

Геродіан}

Люди розходилися. «Принцесі» довелося йти з усіма, зображуючи бурхливе захоплення і сподіваючись, що Марк здогадається залишитися біля метаморфа, не дасть тому наробити дурниць. Або хоча б зможе потім докладно розповісти, як ці дурниці проявилися.

Насилу позбувшись юрби несподіваних проводжаючих, що зненацька запалали романтичним настроєм, Лін рішуче попрямувала назад. Петляти лабіринтом не хотілося, та й одягові вже ніщо не могло зашкодити, тому вона обережно пішла навпростець, розсуваючи кущі. Надто колючих екземплярів в Саду Серця не було.

Проте повз кам’яне серце вона промахнулася.

Лін вже майже зважилася повернути назад, коли її увагу привернули незвичайні звуки. Хтось співав! Тихо, без акомпанементу і, відверто кажучи, без голосу та рими. Але це була пісня! Здавалося, ледь чутні слова звучать звідусіль:

Твоє спасіння – в надії,

Не втрачай себе…

Вже не буде так, як раніше,

І час не поверне назад,

Але ти знайдеш новий сенс життя.

Твоїй душі він укаже шлях.

Не приречений на муки,

А той, що лине вверх.

Шукай!

Знайди бажання залишитись…

Повільно просуваючись туди, звідки звуки долинали трохи голосніше, Лін вийшла до чагарнику, який кільцем оперізував галявину з Серцем.

Пісня закінчилась, а співак не поспішав йти геть. Обходячи зелену стінку в пошуках входу, дівчина чула його м’який заспокійливий голос, але тепер вона не розрізняла слів. І хвилювалась, оскільки там, із хлопцями, був хтось дуже непростий.

Шлях до входу остаточно перегородив кущ, що надто розрісся, і неживий голос Карі вимовив зовсім поряд:

– Я згоден, богине. Давайте…

Лін плюнула на пристойності і рушила напролом. Звісно, на галявині цей маневр почули, і коли вона, подряпана як після бою з армією кішок, з’явилася в оточенні хмари зеленого листя, у неї запитально втупилися три пари очей. Метаморф навіть забув взяти з рук Лівайї білу кулю розміром як велике яблуко. Чому Лівайя? Навряд чи хтось, крім богині Кохання, парив би напівлежачи і світився б червоно-рожевим світлом. Її фігура і риси обличчя постійно змінювалися, створюючи враження полум’яного фантома.

 – Я не згодна! – Лін розуміла, що її ніхто не питає, але не очікувала від богів нічого, крім неприємностей.

Незадоволена гримаса богині майже миттєво змінилась поблажливою посмішкою. Так могла б посміхнутися кобра, що розгледіла: її потривожив не хижак, а здобич.

Дівчина відчула за спиною якийсь рух, а наступної миті висіла вниз головою. Над Серцем! Високо… Дуже високо – ймовірно, її могли побачити навіть із храму.

– Недобре підслуховувати чужі розмови, дорогенька, вдвічі погано встрявати в них, зовсім кепсько перебивати інших, а злити богиню просто нерозумно. Як тільки я закінчу з цими милими юнаками, відразу ж розберуся з тобою.

Лін відчула, як кров приливає до голови і шумить у вухах. Згадалось, що вона може покликати на допомогу Карі і він беззаперечно підкориться. Та вдаватись до цього дівчина не збиралася за жодних обставин.

Притримуючи руками сорочку, що вилізала зі штанів, вона спробувала хоч трохи підняти голову. Не вийшло.

Лівайя задоволено посміхнулася, повернулась до хлопців і…

І Лін відчула свободу.

Її більше ніщо не утримувало! Вона полетіла тім’ям на камінь, і нелюбов до рабства здалася їй в той момент таким дріб’язковим почуттям…

Заплющити очі. Уявити, що пригода обійдеться шишкою (або струсом, але це теж дрібниці). Відчути гірку образу на дурепу-долю (пройти Храми Життя і Смерті, щоб померти через Кохання – як банально!). приготуватися до…

Камінь м’яко ляснув по спині, п’яти голосно і боляче стикнулися з Серцем, крізь опущені повіки спалахнуло червоним… І все!

Лін прислухалася до себе і вирішила, що голова поки на місці. А ось камінь підозріло пружинив.

– Е-е-е… га? – запитала вона.

– Ти жива? – голос метаморфа доносився звідкись здалеку.

– Хі… ик… хі-хі… ик… злізь… ха-ха… з нього… ик! Ні, почекай… ик… хі-і… надивлюся! Ха-ха-ха… ик!

Лін ризикнула розплющити очі. Над нею маячила весела фізіономія Марка. Методом виключення дівчина визначила, що під нею Карі. Лівайї поблизу не було.

Мабуть, метаморф кинувся під падаюче тіло і погасив силу удару. Уявивши, скільки ребер він собі зламав (і нехай регенерують не-люди швидко – біль нікуди не дівається), Лін почала сповзати на землю. Добре ще, що ноги не прилетіли Карі на голову, а приз… прикаменились трохи збоку. Перевертатися на живіт вона не хотіла, щоб не розмазувати зайвий раз бідного хранителя по дрібних гострих краях Серця.

– Марку, допоможи ж мені! Не смійся, раптом хто-небудь прийде…