13.4

– Варласте, зачекайте!

Ніякої реакції.

Повірити в його раптову глухоту було важко, і вона вирішила, що йому начхати на якусь там принцесу. А також на богиню, принца і навіть колишнього учня. Втім, дівчина теж не відчувала особливої ​​поваги до владних і божественних персон, проте вона хоча б приймала їх до уваги, бо ж ці вищі істоти мають тонку і раниму натуру, яка, якщо їй щось не сподобається, придумує витончені кари.

– Куди ж ви? Я хотіла поговорити про вашу підлу поведінку, – швидким кроком наздоганяючи Варласта, тараторила Лін, відчуваючи надзвичайну легкість у всьому тілі і дивуючись власній нерозсудливості. – Розумієте, коли б’ють у спину, це не тільки боляче, але й прикро. – Цілковите ігнорування переконало її в правильності плану. – Ось так, наприклад!

Широке гостре лезо легко увійшло в його тіло. Вдарити в спину Лін не наважилася, обрала місце трохи нижче і значно образливіше, в якому не було життєво важливих органів.

Свідки цього божевілля дружно ахнули, і Лін зрозуміла: ніхто з них навіть подумати не міг, що вона здатна на таке. Але картати себе було пізно… Та й сцена з Кайданами покори досі стояла перед очима, відкидаючи всі крики совісті.

Противник завив дурним голосом і рвонув вперед, немов підстрелений олень. Відмахуватися від нападниці він і не думав.

За кущами піднялась і опала земля. Лін вражено відсахнулась, а на галявину виметнулася понівечена до невпізнання людина, і лише знайомий кинджал, що стирчав із її тулуба, доводив: це – Варласт.

Підле відчуття, що змушувало світ гаснути після погляду на краплю крові, відключилося, і врятуватись від спостереження агонії напівмертвого тіла Лін не змогла.

Позаду хтось тихо зойкнув, осідаючи на землю. Геданіот, який в розумінні Лін звик і не до таких видовищ, позеленів і судорожно стримував шлунок, що рвався на свободу.

Карі підхопив те, що мить тому було Варластом:

– Учителю! Ти можеш, учителю! Ти розповідав… Ну ж бо, учителю! Благаю…

Регенерувати той не міг. Або не хотів. Або не встигав… У будь-якому разі жити йому залишилося недовго.

Лін, тремтячи, спробувала уявити, що могло спричинити такі каліцтва. На місці метаморфа людину б розмололо вмить. Людину… Але ж принц ішов тим же шляхом! І Зеліна з Варластом.

Карі притискав до себе наставника, захлинаючись від ридань і не звертаючи уваги на публіку. Лін розуміла метаморфа – про проступки єдиної рідної людини на її смертному одрі не згадують. І ще вона усвідомила – немає злочину, за який було б прийнятне таке покарання.

Хрип вмираючого не-людя повільно складався у слова:

– …помилка… хотів врятувати… вона… допоможи… Владичиця!.. Не знав… мій найкращий… пробач…

Він затих, судорожно здригаючись. А Лін подумала, що помре Варласт прощеним –  принаймні з її боку…

– …дякую, – знову почулася його переривчаста мова. – …розкажи… захисти… не встиг… не хочу!

Карі озирнувся на Зеліну.

– Ти ж богиня! Зроби що-небудь! Я згоден тебе замінити!

Вона, незвично зосереджена і сумна, тільки похитала головою.

– Він уже не мій. Я відчуваю близьку присутність його душі, але їй нікуди повернутися.

– А я? Я теж метаморф! Моє тіло підійде?

– Не дуркуй, хлопчино, – втомлено заперечила Зеліна. – Навіть якби це було мені до снаги, я б не погодилась. І Рех би не дав себе вмовити. Дивись, він занадто хоче залишитися, щоб замислюватись над наслідками повернення. І він уже мертвий… після такого не живуть, я точно знаю. Хоча…

Варласт сіпнувся востаннє і завмер. А богиня кинула на нього білу кульку – близнючку тієї, яку пропонувала Карі Лівайя.

– Жага до життя, так? – здогадалася Лін. – Але ти ж тільки на людях спеціалізуєшся?

– Зараз він – всього лише душа, яка покинула непридатне для подальшого існування місце, а та куля – частина мого світу, і якщо вони порозуміються, то я звільнюся. Хоча це навряд чи, – додала Зеліна, бачачи, як прояснилось обличчя Карі.

– Чому? – поцікавився принц.

– Мій світ занадто вибагливий і визнає не всякого господаря. Хіба я раніше не намагалася?..

– І що тепер?

– Чекаємо, – лаконічно відповіла руда. – Якщо вийде, в чому я сумніваюся, це, – богиня вказала на тіло, – повернеться до життя. Якщо ні – я піду назад до себе.

– Так швидко? – здивувалася Лін. – Я маю на увазі, твій світ так швидко визначиться, чи підходять вони одне одному?

– Вистачить миті, рьяско.

– Що означає «рьяска»?

– Ти хочеш посваритися тут і зараз?

– Ні.

– Тоді краще не питай, а то, чого доброго, я можу й відповісти.

– Я ризикну. То що?

– Пташка одна так називається. Порода домашньої птиці. Чула про королівських курей? Таких поважних, з яскравим пір’ям, неймовірної краси хвостами і крихітним мозком. Мабуть, вони – принцеси серед несучок. Ой! З глузду з’їхала?! Та я тебе!.. О, дивись, оживає.