14.2

***

Лін писала листа. Сиділа в темній маленькій кімнатці з віконцями-бійницями і намагалася перенести незвичайне прохання на папір.

У Храмі Війни високошляхетним гостям віддали ліве крило місцевого готелю, побудованого у вигляді замку – похмурий сірий камінь, вікна-щілини, рів, фортечний вал і підйомний міст, який навряд чи коли-небудь підніметься. Умеблювання служило нагадуванням про наслідки війни – голі стіни, стіл на трьох ніжках (замість четвертої – підвіконня), табуретка, вузька дерев’яна лавка-ліжко і закопчена лампа, що небезпечно кренилася вбік. До речі, грошей храмові не бракувало.

Саме про Меч Ненависті писала Лін. Точніше, просила Малдраба Четвертого зробити так, щоб на церемонії були присутні тільки принцеса і принц, та й то поодинці. Писала, звичайно ж, не від свого імені – її нізащо не послухали б. Але якщо підписатися, скажімо, Варластом… Про те, що трапилося з ним, мало хто знав, сам він з претензіями не з’явиться, а кілька людей залишаться живими.

Слова підбиралися неохоче, ще важче виводились химерні літери. Досі Лін не обмінювалась посланнями на папері і не думала, що місцеві літери так складно писати. Читалися ж бо вони легко!

Аргументи теж були не дуже: «…заради країни…», «…незамінні люди…», «…невиправданий ризик…», «…особлива відповідальність…». Вона розуміла – імператор навряд чи дочитає до кінця. Неправильні це були причини. Не вагомі.

Але не писати ж: «Ваша Величносте, я боюся вбити тих, хто мені не подобається (зокрема вас), тому накажіть жерцям вигадати новий обряд, у якому ми з Мечем будемо наодинці. Скажу по секрету: торкатись його я не збираюся, оскільки іноді так ненавиджу себе…», або: «Ваша Величносте, не пускайте моїх ворогів до Храму Війни разом зі мною, а то вони можуть померти».

Не зрозуміє Малдраб відвертості, вважатиме черговими дурощами чокнутої дівки, ще й придворних для масовки прижене, оскільки смерть ворога – причина для свята, а не для горя.

Марк говорив, Лін мається дурістю, адже кому судилося втопитись, на шибениці не сконає. А якщо простіше – кожен отримує те, що заслужив.

Карі серйозно і переконливо запевнив, ніби вона занадто добра, щоб ненавидіти по-справжньому (Лін згадала, як жер її почуття Вогонь принца, і посміхнулася), тому хвилюватись немає про що.

А дівчині було страшно. Вона силкувалася уявити, як входить до залу, йде до постаменту, простягає руку, торкається рукояті… В голові порожнеча і байдужість. Долоня розтискається… а в мозку проскакує думка: «Надивились, гади» – потім зойк, гуркіт тіл, червоний потік на плитах… Лін не хотіла цього!

Ще у Влаї, переглядаючи книги, вона дивувалася кровожерливості Меча Ненависті. Можливо, не всі це знали (або не хотіли визнавати), але він відгукувався на будь-які негативні почуття, навіть поверхневі і не помічені самим паломником. Тобто на небезпеку наражався той, хто випадково потрапив на очі, а не тільки лютий ворог.

Можна, звичайно, всю церемонію простояти, думаючи про квіти і хмарки. Однак Лін розуміла – хоч якась думка пролетить, причому аж ніяк не та, з наслідками якої легко змиритися. Раптом дівчина згадає, що Марк і тут гуляв із подружками до ранку, пославши до Реха обов’язки хранителя?

Цікаво, що приготував невідомий противник? Після Храму Кохання Лін намагалася звести до мінімуму свої пересування, а, залишаючись на самоті, майже завжди змінювала вигляд на той, світловолосий, пам’ятаючи про його нечутливість до отрут. Ех, лише на власні очі побачивши смерть, Лін згадала про вразливість життя.

Тоді, повертаючись із Саду Серця (за раніше випробуваною методикою, бо Геданіот заявив, що ризикувати не збирається, і всю дорогу по прямій розсовував перед нею кущі), вона вирішила – відтепер насолоджуватиметься тільки власною компанією.

Не вийшло.

Коли Лін заявила, що хоче побути одна, хранителі не протестували – таке потрясіння, як-не-як, стільки переживань… Втім, Марк вважав Зеліну набагато страшнішою, але його слова не звучали переконливо.

А ось коли принесли обід, розрахований, щонайменше, на орду голодних перевертнів, і «принцеса» в образі золотоволосої красуні спробувала зняти пробу з усіх страв… Їхньому подиву не було меж.

Потім Карі здогадався:

– Тут немає отрути!

– Забув покласти? – огризнулася Лін.

Метаморф зніяковів.

– Ні, просто розумієш, – почав мимрити, – після аспа я завжди перевіряю їжу перед тим, як її несуть сюди. На мене отрута не діє, але її присутність я можу відчути.

Що відповісти, Лін не знала. Треба ж, яка турбота! Зате гвардієць легко знайшов потрібні слова – щоправда, не на ту адресу:

– Ти, значить, отруту в їжі шукаєш… Крихітко, дозволь уточнити – хто тут кого охороняє? По-твоєму, я схожий на принцесу? Зараз цей, – недбало кивнув він на Карі, – дожує і піде, а я тобі доведу, хто з нас принцеса!

На щастя, його образа швидко минула, і після вечері Марк відправився на пошуки чергової «приємності».

Думки про вчорашній день не заважали виводити дивні літери, більше схожі на похмільних жуків – кострубаті і з нахилом в різні боки. Між ними неохайно рясніли сині плями – звикнути до пера і чорнильниці було складно. Нічого, це можна списати на поспіх і хвилювання!