ГЛАВА 15.1. Про війну і допомогу

У дворі вдарив дзвін, сповіщаючи про схід сонця. Лін глянула на вішалку, вибираючи, що вдягнути. Н-да, не густо.

Чорні штани і блакитна сорочка у більш-менш нормальному стані, шальвари схожі на зв’язку стрічок, у білої мереживної сорочки розмачулені рукава. З нового одягу – щось рожеве і в рюшах (презент від Марка, ідентифікований Карі як вбрання однієї зі жриць Храму Кохання) і яскраво-червона сукня з вирізом майже до поясу – подарунок настоятельки того ж храму, яка з жахом дізналася, що в гардеробі нещасної принцеси всього чотири предмети, не рахуючи білизни. Плюс до всього – симпатичне кислотно-зелене платтячко, що казна-звідки тут взялося. Ще вчора серед речей його точно не було.

Це вбрання манило і спокушало, але Лін вибрала перевірену і досить гарну блакитну сорочку. Хоча… Той, хто приніс нову сукенку, міг змастити отрутою всі предмети в кімнаті і саму дівчину на додачу.

Й чому, незважаючи на зазвичай сторожкий сон, вона не почула нічного відвідувача?!

За дверима очікував Карі. Як не дивно, зброї у нього не було.

– Ходімо, Марк сказав, що ждатиме там, – тоном «підемо, повісимося» запропонував він.

Лін не заперечувала. А що їй залишалося?

Вся територія, яку займав Храм Війни і його споруди, була вимощена гладким сірим камінням з темними прожилками. Жоден паросток не міг пробитися крізь його товщу, а сонце вдень так розжарювало плити, що босоногі слуги мало не літали по двору. Сам храм мав вигляд величезного сараю без даху – в ньому завжди було світло, а від дощу рятувала магічна «парасолька». Щоправда, Лін воліла б побудувати дах і застосувати магічне освітлення, але в чужий монастир, як то кажуть…

Біля входу стояли головорізи і хирлявий чоловічок.

Безкоштовний (на честь присутності правителів) вхід привернув безліч роззяв. Ймовірно, кожен вважав себе надто дрібною сошкою, щоб опинитися в небезпеці, а чужої смерті не боявся ніхто.

Лін не покидало відчуття близької біди – можливо, навіть катастрофи. І ще страх. Він обплутував липким павутинням, змушував дивитися на оточуючих людей як на живих мерців. І пам’ятати, що серед них затаївся знавець отрут, змій, заклинань, який чекав зручного моменту, щоб застосувати свої навички.

Вчорашнє послання не спрацювало.

В протилежному від входу кінці залу буда арка, вирізана зі шматка світло-сірого каменю. Її покривали малюнки, що зображували різні види зброї: луки зі стрілами, мечі, криві шаблі, кинджали і стилети. Під цією аркою стояла дерев’яна скриня, окована блискучими мідними пластинами.

На передній її стінці червонів величезний рубін, оточений меншими сапфірами. В оправі зі срібла ця конструкція нагадувала моторошне око, а гра світла і тіні створювала враження постійного руху. Лін від погляду на неї пробрав мороз до кісток.

Під «оком» переплелися в останньому рукостисканні дві кістляві кисті. Рукоять Меча Ненависті лежала якраз над ними.

Принц поступився першістю в обряді принцесі – не з ввічливості, просто ще не всі гартонці підійшли, та й сам король Грайт запізнювався.

«Сподіваюсь, цілих кістяків там нема!» – подумала Лін, підходячи ближче

І побачила, що скелети все-таки є, хоча їх приховувала скриня. Насилу придушивши бажання розвернутись і дати драла геть із цього могильника, вона рушила вперед.

«Око» несподівано заворушилося. Сапфіри, що зображували райдужку, покотилися по колу, немов у хороводі, а рубін-зіниця почав розгойдуватись, ніби прагнув викрутитися зі свого ложа.

Лін майже бігом кинулась вперед, щоб якомога швидше доторкнутися до проклятого Меча і забратися подалі від непосидючих каменів.

Простягнула руку і стиснула пальці на рукояті.

Червоно-синє око закрутився ще швидше – того й гляди, вискочить із оправи.

Дівчина із зусиллям підняла клинок над головою. Важенний!

Сапфіри градом посипалися на підлогу, закружляли в шаленому танці і об’єдналися в блискучу блакитну кулю.

Притримуючи праву руку лівою (важила залізяка чимало!), Лін поклала Меч назад.

Рубін вилетів зі свого «гнізда» і почав дзиґою обертатися навколо колишніх сапфірів.

Долоня розтулилась, звільняючи рукоять.

Камені зіткнулись, і райдужний спалах поглинув усе навколо.

А потім…

– Я чекав на тебе.

Хто сказав ці слова?

Лін стояла біля пшеничного поля. Важкі колоски тихо шелестіли, серед них виднілися кущики білих ромашок і темно-сині волошки, над якими діловито снували бджоли.

Ні душі навколо…

– Чому ти затрималася, мила?

Немов хтось шепоче над вухом. Вона різко обернулася – нікого!

– Не лякайся, я поруч. Ти ж допоможеш мені, Каленрі[16]?

– Привіт, я Лін. А як звуть вас? – на більше не вистачило духу.

Тихий сміх. І дивна втома в голосі.

– Ти не знаєш мене… Ти інша, так? Я не пам’ятаю свого імені… Ті, хто іноді згадує про мене, кажуть – Меченосець.