15.2

– Вибачте, шановний, проблема лише в тому, щоб тут був хтось, скажімо, матеріальний?

Здавалось, Меченосець задумався.

– Якщо так ставити питання… Мабуть.

– А чому ви без тіла?

Він відповів як зазубрений урок:

– Мене принесли в жертву досить дивовижним способом… Божевільним навіть для цих країв! Ха-ха, мене віддали на розтерзання двом сотням щурів! Розумієш, війна – неприваблива річ, а жерці тоді й уявити не могли, що мій дух стане богом. Н жаль, мені не вдалося повторити це з ними ж… Знаєш, що відчуває людина, коли в неї вгризаються двісті голодних ротів? Чотириста щелеп? Кілька тисяч зубів?

Лін перебила його:

– Пам’ятайте, ви запитували, чи допоможу я вам? Малося на увазі нове тіло?

– Майже, – співрозмовник знову говорив спокійно. – Ти приходила в храм, щоб поквитатися з ворогом?

– Ні. Дістати благословення.

Меченосець зло розреготався:

– Від Меча?

– Від вас, – холодно поправила вона.

– Я ніколи не покидаю цей світ! Там я – ніщо, а тут маю хоч голос!

– Батько мені сказав – я пішла. – Лін почала втомлюватись. – То в чому проблема з вашою матеріальністю?

Вона зачепила якусь струнку в душі бога Війни.

– Той клинок… Як його у вас називають? Меч Ненависті? Він забирає всю силу мого світу, залишаючи жалюгідні крихти, які дозволяють мені не розсіятися в просторі. Без нього я б поступово віднайшов справжнє тіло! Але знищити Меч не можна, він – частина святилища. Знаєш, звідки його ім’я? Це лишень посудина, куди паломники виливають свої мерзенні почуття. Щоб не захлинутися в чужій ненависті, він позбавляється від неї, часом використовуючи мене. Навіть смішно – меч відбирає силу у колишнього господаря…

Лін виділила головне:

– Його не можна знищити, так? А змінити? Перекувати, наприклад, або думати про добро?

Меченосець зайшовся істеричним сміхом.

– Мила, по-твоєму, я чекав настільки передбачуваної поради? Моя Каленрі перепробувала всі способи, які ти можеш собі уявити, і безліч тих, про які ти ніколи не здогадаєшся.

Вона уважно придивилася до місця, звідки доносився звук, і сказала ледь тремтячим голосом:

– Мені здається, я вас бачу.

Примарна фігура, прийнята спочатку за власну тінь, відкинуту на стіну пшениці (але сонце стояло в зеніті!), зметнулася вгору, сколихнувши повітря. Тепер Лін не сумнівалася – це і справді Меченосець!

Пролунало протяжне виття. «Тінь» трохи згустилася, набуваючи об’ємності, важко спікірувала вниз… Незграбно приземлилася поруч із дівчиною і закричала:

– Як ти це зробила?!

Така ось подяка…

– Не ображайтеся, будь ласка, я тут ні до чого.

Вона не думала, що привид повірить, але він раптом змінив тон:

– Я тобі вірю. Це друга ступінь, мало пройти не менше чверті доби… Мила, розкажи, що було шість годин тому?

– Я спала, – чесно відповіла Лін. – Що робили інші, не знаю. Щоправда, вчора ввечері посилили нашу охорону.

«І моїх хранителів не було на місці, проте тобі про це говорити необов’язково…» – подумала вона.

Темний силует заметушився. Мабуть, за життя Меченосець мав майже чорну шкіру, хоча про існування такої раси в цьому світі дівчина не чула. Може, він теж не звідси?

– А багато людей з таким кольором шкіри, як у вас?

– Не знаю, – неуважно відповів бог Війни, розмірковуючи про щось своє. – Мене в цирку бродячому показували як дивину. Потім, коли виріс, поважні пани шарахалися, а їхні дружини дітей ховали – щоб не наврочив, тому я вважав себе унікальним, єдиним і неповторним. Що? – запитав він, відриваючись від роздумів і помічаючи – Лін не слухає.

А у неї перед очима стояв Карі, що з’явився вранці без зброї. І був відсутній ввечері, чого раніше ніколи не траплялося.

– Що буде, якщо на місце Меча Ненависті покласти інший? – із завмиранням серця запитала вона.

– Нічого.

– А якщо винести його з храму?

– Він тягнутиме ще більше сили, і я, можливо, втрачу навіть голос. Розумієш, мила, люди приходять туди не для того, щоб поклонитися війні, і не тому, що хочуть попросити про її припинення. Їм не треба благословення перед битвою, ні! Вони хочуть знищити. Не важливо, що або кого. Байдуже, заслуговує противник смерті чи ні. Вони приходять у Храм Війни і примножують ненависть… Я не міг залишати ці землі, але одного разу до мене заглянув Рех. Він сказав, ніби вся справа в людях, і якщо вони щиро захочуть, щоб Меч більше не приносив руйнувань, так і буде. Знаєш, наш бог Смерті – пророк, причому справжній. Я запам’ятав його слова, хоча вважаю їх знущанням: «Хто добрий і чистий душею, в чиєму серці так багато любові, що немає місця ненависті, хто заради друга знехтує обов’язком і поверне силу проти сили». Скажи мені, хто, крім хіба що блаженних, зможе виконати це пророцтво? Ти зустрічала таких, Каленрі?