ГЛАВА 17.1. Про славу і нерозсудливість

{Слава – товар невигідний: коштує дорого, зберігається погано.

Оноре де Бальзак}

Під’їжджаючи до Храму Слави, паломники помітили досить незвичайного коника. Чорний як смола жеребець з білими смужками, ніби намальованими на лискучих боках, стояв як укопаний, поки гвардійці, що скакати попереду карет, не наблизилися до нього. Тоді він піднявся дибки і миттю зник удалині. Його проводжали жадібними поглядами і заздрісними зітханнями.

Колись Храм Слави по величі поступався хіба що Його Храму, але тепер перед мандрівниками відкрилося жалюгідне видовище.

Стіна, що оповивала комплекс, майже повністю розвалилася, плити на землі покосились і заросли бур’яном, прибудови наполовину увійшли в землю, вкрившись шаром ґрунту, на деяких із них навіть примудрилися вирости невеликі деревця. Нечисленні жерці мешкали в низькій дерев’яній будові – досить-таки пристойній на вигляд.

Сам храм зберігся непогано. Витончена, спрямована вгору білосніжна будівля яскравою плямою виділялася на тлі розрухи. Її легкий дах підтримували тонкі колони, біля кожної з яких стояла невелика статуя лошати.

Всередині споруди очікував Трон Влади.

Давним-давно, коли дрібних держав було багато, а спадкоємців престолів, відповідно, ще більше, правителі приводили своїх чад сюди, і Трон «вибирав» найдостойнішого.

Відтоді чимало води спливло… Клус, Гартон і Веллійська імперія заволоділи всіма землями людей, у Дивному Лісі правив Лан – тобто потреба в Храмі Слави відпала сама собою. Та й герої потроху дрібніли, тому просити благословення перед подвигами стало нікому. Тепер жерці жили на крихітні пожертвування правителів і доходи від нечисленних паломників. Грошей за вхід не брали, але совісні люди намагались дати хоч кілька серебриків.

Служителі допомагали ставити намети, захоплені «про всяк випадок» у Храмі Кохання, – маленькі й побиті міллю, але все ж затишніші, ніж місцеві напівпідвальні приміщення. Робота кипіла – жерці сподівалися на значне покращення свого матеріального становища.

Лін влаштувала собі екскурсію по руїнах, вирішивши, що на новому місці вбивця навряд чи встиг приготувати сюрприз.

– Як живі! – захоплено зауважив Карі, вказуючи на лошат. – Скульптор, який створив їх, славно потрудився!

– Гарнюні! Великі очі, телячий погляд, сліпе обожнювання – рьяско, як думаєш, кого я описую?

Лін скривилась. І як богиня примудряється підходити так тихо? Немов з повітря виникає…

Перш ніж на думку спала гідна відповідь, із найближчого пагорба, що вже повністю втратив обриси людського житла, виповз моторошний старий з довгою неохайною бородою і скуйовдженим волоссям. Потрясаючи кривою палицею, він втупився у гостей храму і заголосив:

– Влади… влад… вла… Помреш! Не можна на трон! Його кров… Він помер, ти помреш, воно вмирає… Влади… влад… вла… Люди! Не-люди! Тут! Вла…

Страшний стариган звалився додолу і забився в конвульсіях. До нього одразу ж підбігли жерці. Один з них вибачився, пославшись на поважний вік «пророка».

Лін замислилася. «Влад…», можливо, означало «влада», «владика» або щось подібне, тобто – Трон Влади. Далі – попередження: сідати на трон не можна, інакше помреш, як таємничий «він». Та до біса! Знову загадка… «Не-людь» – схоже, про метаморфа. Цікаво, «воно» – це що?

– Тобі чого, дитино? – Від роздумів її відволік глузливий голос Зеліни. – Очі до мене приклеїлися, віддерти не можеш?

Через похилену стіну визирав той самий юнак, який ревів у Храмі Війни. Бастард, зведений брат Геданіота. Він витріщався на богиню із завзятістю барана перед новими воротами і ніяк не реагував на шпильку. Тільки роздратований крик душі Марка подіяв:

– Я ось теж не можу! Другий день не можу, самому не віриться… Геть звідси, дрібното кістлява!

Хлопчина промимрив щось неприємне, штовхнув ногою камінець і ретирувався.

А гвардієць не вгамовувався:

– Чого це Грайт із ним носиться як з яйцем василіска? У короля, мабуть, в кожному селі такий бігає!

Карі пояснив:

– Від звичайної коханки легко відмахнутися, але від жриці Храму Війни так просто не позбавишся. Син, який виріс при храмі, тобто щодня благословляється богами, – значуща дивина. А сюди хлопця притягли, як на мене, щоб перевірити, чи справді він королівський син.

Тепер уже зацікавилася Лін:

– А як?

Метаморф охоче роз’яснив:

– За легендою, на Трон Влади може сісти лише той, в чиїх жилах тече кров владики, причому успадкована по прямій лінії. Навіть не знаю, як це відбувається, але Трон відчуває людину, яка звикла до необмеженої влади, і її найближчих нащадків. Династії правителів Веллійської імперії і Гартона дуже давні, тому тобі, принцесо, боятися нічого. А ось Клус, де на троні той, хто подобається Радісу, своїх спадкоємців сюди точно не пришле.

Нема чого боятися! Продовжуючи усміхатись і сподіваючись у глибині душі, що це лиш вигадка (а старий – божевільний), Лін запитала:

– І що, були випадки… смерті?