17.2

Чорний жеребець, що зустрів паломників біля храму, неквапливо походжав вздовж руїн стіни. Він постійно косив темним оком на людей, немов очікуючи когось. Нарешті зупинився і прямо глянув на Лін.

«Як же я жалітиму про це!» – подумала вона і смикнула Зеліну за плече:

– Хочу попросити про дещо… Якщо мене не буде, Марк помре. Щодо Карі – не знаю. Зможеш перенести їх у безпечне місце?

Богиня очманіло кивнула.

– Що ти задумала, рьяско?

– Я чужа, пам’ятаєш? І я вірю легендам… Облиш, я ж не прошу допомогти особисто мені!

Оглянувшись на придворних, поглинених господарськими роботами або ж наглядом за їх виконанням, Лін ніби випадково попрямувала до нерухомого коня. Звісно, хранителі рушили слідом. Жеребець підпустив їх на відстань витягнутої руки, а потім легко відбіг убік.

– Не лякайте його! Я хочу поглянути ближче!

Зеліна хмикнула, утримавши, проте, отетерілих хлопців.

– Нехай мала пограє. Подобається їй, бачте, шукати обхідні шляхи. Соромно попросити допомоги у подруги! Ніби я звір якийсь і нічого не розумію!

Нарешті кінь дозволив себе погладити. Виявилося, білі смуги на його боках – природне забарвлення. Схоже, з цією породою попрацювали клусці.

Лін запізніло зрозуміла, що простіше взяти одну з конячок гвардійців. Щоправда, їх встигли розсідлати, та й охорону виставили – не інакше як проти голодних жерців. Єдиними перевагами втечі на дикому коні без сідла були несподіванка і зручність його розташування.

Зневірившись заманити жеребця ближче до руїн, дівчина помітила, що він, навпаки, потроху відступає у відкрите поле. Лін уважно подивилася на коня, і той, ніби підкоряючись нечутному наказу, швидко опустився на коліна.

Роздумувати, чим обернеться така поступливість незнайомої коняки, було ніколи, – Трон Влади підганяв. Охопивши м’язисту шию і судорожно вчепившись у розкішну чорну гриву, дівчина раптом усвідомила – не факт, що кінь зараз рушить. Треба б його якось підігнати…

Але жеребець метнувся вперед, і тільки вітер засвистів у вухах!

Крізь гриву, що била в обличчя, Лін встигла побачити, як метаморф злетів у стрибку, перетворюючись на щось велике з чотирма лапами, а Марк стрибнув йому на спину як справжній наїзник. Потім довкілля злилося в одну плямисту безкінечність, і Лін подумала, що з такою швидкістю можна доскакати до краю землі і впасти з нього, не помітивши цього… Або ж просто впасти і назавжди загубитися серед пустельних територій.

***

Рух припинився зненацька. Кінь м’яко сповільнив біг, перейшов на крок і… пропав. Зник, ніби його ніколи й не було, змусивши наїзницю розтягнутися на просякнутому вологою березі невеликої річечки. Лін тихо перерахувала все, що думала про дивну коняку, і підвелася, крекчучи як старезна бабця – вдарилась вона об землю досить відчутно.

В першу мить здалося, що конячка катала її по колу. Ті ж врослі в ґрунт будови, напівзруйнована стіна, величний храм… Однак дерев’яних будівель, де жили жерці, не було, та й навряд чи в недалекому минулому тут ступала нога людини, не кажучи вже про натовп придворних і гвардійців.

До того ж ця річка… Колись вона була набагато повноводнішою, підходила мало не до стін храму. Тепер ріка обміліла, заболотилась, заросла верболозом, хоча все одно давала вологу – трави тут виросли соковиті, зелені, зовсім не схожі на хирляві пустельні рослини, а в широке листя лопухів запросто загорнулася б людина.

Сяк-так обтрусившись, Лін почала міркувати, куди її занесло цього разу. Одне не викликало сумнівів: місце її теперішнього перебування – точна копія Храму Слави (за винятком деяких деталей на кшталт річечки), і якби літописи одноголосно не твердили, що раніше Трон Влади користувався шаленою популярністю, дівчина могла б вирішити: конячка перемістила її в минуле. Зважаючи на останні події, таке пояснення здавалось цілком прийнятним.

Але навколишнє середовище немов доводило: людей тут не було дуже давно!

Вода в річці виявилася напрочуд холодною, чистою і прозорою. Швидка течія миттю змила бруд, який спробувала відтерти з колін і ліктів Лін. Напитися вона не наважилась, розсудивши, що експериментуватиме, коли буде зовсім важко.

Сонце повільно рухалось до заходу, верболіз кидав довгі кострубаті тіні, м’яко розгойдувалися лопухи. Піднявся вітер, закружляв кілька листочків, зі стогоном заметушився серед пагорбів-будівель.

Лін рушила до споруд, вирішивши оглянути їх, поки ще засвітло. Проводити ніч біля річки не хотілося – хто знає, які тваринки ходять туди на водопій? Може, білі й пухнасті, але набагато ймовірніше – голодні й зубасті.

Вітер ніби збожеволів – зривав листя, жбурляв його прямо в обличчя, збивав з ніг, нещадно тріпав волосся. Глухо бився в стіни, відбиваючись глухим: «Ох-х-х…», з виттям залітав крізь вибиті вікна у храм.

Будівлі, врослі в землю і покриті товстенним шаром ґрунту, нагадували величезні могильні пагорби. Жодна з них не мала входу – час поховав двері під вагою землі й рослин. Більш-менш відкритими залишалися лише сам храм і та будова, яку Карі назвав сховищем для останків (принаймні розташовувалася вона на тому ж місці відносно святилища).