17.3

У могильнику виявилися двері – частково завалена дрібним камінням і присипана опалим листям кам’яна плита, нітрохи не схожа на той круглий лаз, із якого вилазив стариган-«пророк». Судячи з усього, вхід недавно розкопували.

Ну, як недавно… Десятиліття тому.

Лін присіла навпочіпки, розглядаючи нерівну поверхню каменю. Здавалося, на ньому вибиті якісь малюнки, але це могла бути гра уяви. Дівчина обережно провела пальцем по особливо виразній тріщинці, яка нагадувала кінську фігуру. Теплий камінь ледь відчутно тремтів.

Позаду хтось голосно захрумтів. Лін обернулася, стукнувшись спиною в плиту. І скрикнула, коли «двері» подалися вперед, завалюючись всередину будівлі разом із купою сміття. Невелика біла конячка, що налякала дівчину, задумливо жувала вербову гілку.

Друге падіння за день не поліпшило настрою, добре хоч вихід звідси не був проблемою – злежале листя розметалось по підлозі, відкривши кам’яні сходи.

Косі промені сонця яскраво освітлювали шматок завішеної павутиною стіни. І кістки, вмуровані в неї… Очі почали звикати до напівтемряви і вихоплювати нові подробиці. Карі не помилився – ця будова використовувалась як загальний склеп. Ось тільки мерців тут ховали досить дивним способом.

Скелети виднілися всюди – на стінах, на підлозі, на стелі! Великі і маленькі, серед них траплялись навіть новонароджені крихітки… На деяких ще залишалося волосся і залишки одягу, а біля входу (надто близько до Лін) був прикутий висохлий кістяк, досі покритий шкірою. Широкі кайдани, покликані стримувати м’язистого хулігана, служили йому опорою, не дозволяючи впасти додолу і розсипатися на кісточки. Біле як сніг волосся повністю закривало обличчя.

Зовні голосно заіржав кінь. Склепом прокотилося зітхання.

Лін гірко пошкодувала про свою надмірну цікавість. Вона метнулася до виходу, але посковзнулась на прілому листі й стрімголов скотилася вниз, молячись, щоб не зламати шию або хребет і не прожити останні хвилини в настільки жахливій компанії.

Обійшлося. Давнє сміття пружинило не гірше за пухову перину.

Побачивши біля обличчям чорні діри черепа, Лін спробувала скочити, однак не втрималась на ногах і наткнулася на стіну.

«Вони переміщаються?!» – встигла подумати, перш ніж закричала від жаху – біловолосий мрець вп’явся кістлявими пальцями їй у плечі.

Кажуть, страх додає сил. Згодом вона не могла зрозуміти, як примудрилася вилетіти зі склепу з небіжчиком на спині і чотирма шматками каменю, що тяглися за ним. Кайдани в давнину були добротні, вирвалися з уламками стіни… І якою логікою керувалася, беручи зовнішність білявої красуні?..

Незнайомець розтиснув пальці тільки на березі річки і впав прямо у воду, яка покрила його з головою.

Лін потроху приходила до тями. Серце заспокоювалося, поверталася здатність мислити раціонально.

Задумливо подивившись на розпростерте тіло, вона невдоволено зітхнула. Зосередилась, повертаючи собі нормальний вигляд, і почала витягати «потопельника». Незважаючи на майже повну відсутність м’язів, важив він неабияк.

Руки-гілочки легко вискочили з широченних браслетів, ноги – теж.

Лін спробувала напоїти свою «здобич». Воду недавній небіжчик ковтав охоче, тому майнула блюзнірська думка скинути його назад у річку – щоб пив, скільки влізе. Майнула – і пропала, бо врятований (чи все-таки зомбі?) розплющив очі. Яскраво-помаранчеві, як сонце на заході…

– Гарненька… ах…

Лін вирішила – здалося. Діловито запитала:

– Ти – Дігавліро, бог Слави? Кивни, якщо так.

Він обурено прошепотів:

– Я – л-лег-ге-ндарний – н-неп-перевер-ршений – н-незнайомець! Дай руку…

Лін обережно доторкнулася до його долоні, настільки тонкої, що, здавалося, в ній не було навіть кісток. І одразу ж її руку стиснули лещата. А наступної миті в зап’ястя вп’ялися міцні зуби.

***

Сонце било прямо в очі. Якась комашка із завзятістю, гідною кращого застосування, намагалась відгризти палець. Біля самого вуха гудів джміль, незадоволений присутністю стороннього предмета посеред дрібних синіх квіток.

Але прокидатися не хотілось.

Потік води обрушився на Лін, змушуючи спішно підскочити, з обуренням налетіти на кривдника… І завмерти.

Такими вона уявляла ельфів, дивуючись, чому чорнявий улюбленець придворних дам Дісон належить до цієї раси. Лікар справляв враження людини – гарного пустоголового гульвіси, і лише іноді в ньому проскакувало щось таке… щось вічне і прадавнє. А цей…

Напевно, було неввічливо розглядати його, не кліпаючи, але коли ще випаде шанс на власні очі побачити не-людя? Не звичного вже метаморфа, не Дісона, а справжнього мешканця Дивного Лісу? У тому, що до людей незнайомець не мав жодного стосунку, Лін не сумнівалася.

Гарна висока фігура, гостре трикутне обличчя, тонкий ніс, пухкі губи… Сніжно-біле волосся, заплетене в кривувату косу, падало нижче колін, смаглява шкіра різко контрастувала з волоссям, а великі помаранчеві (навіть трохи червонуваті) очі дивилися здивовано і відкрито. Єдиний одяг невідомого – розмашисте листя лопуха, що утримувалося на талії за допомогою паска з трав, – викликав посмішку.