18.2

Зовні її чекало чергове потрясіння. Мілка річечка розлилась майже до самої стіни храму, що виходила на берег, і перетворилася на широку неспішну ріку. На ній розмірено погойдувались коні – вороні, білі, гніді, навіть плямисті і смугасті. Був серед них і той чорний жеребець, який приніс Лін сюди.

– Р-Рахо! – голосно покликав Лан, звертаючись до коней.

Жодна з них не ворухнулася.

– Урагане! – крикнув він тихіше.

Кінь з білими смугами трохи повернув голову, але залишився на плаву.

– Смугастику, – прошепотів владика Старилісу, втрачаючи гордовитість.

Жеребець вилетів із води, розкидаючи бризки. Він був схожий на стрімку чорну блискавку. Підбіг, потерся мордою об хазяйське плече, задумливо прикусив довгу білу косу.

– Образився, малюче? – Вампір погладив його гриву. – Що ж ти мене перед людьми ганьбиш, скотиняко невдячна? – видав несподівано. – Стривай, одного разу і я твій імідж зіпсую, ображений ти мій.

Ураган жував косу, зрідка косячи червоним (а вчора був чорноокий – маскувався, хитрун!) оком.

Лан застрибнув йому на спину, неквапливо поправив «одяг», зверхньо подивився на благоговійних глядачів і широко усміхнувся.

– Лапуле, я тобі дуже вдячний і так далі, але зараз трохи поспішаю, тому з подяками доведеться почекати. Втім, будеш у Дивному Лісі, заходь, не ображу. Ти гарненька, мені такі до смаку. Якщо не секрет, про що ти думала, коли до тебе доторкнувся Трон?

– Щоб все було добре, – не розуміючи, до чого він хилить, відповіла Лін.

– Тоді радій, що не послала дружка на… далеко, одним словом, а то він прямо туди й пішов би. Трон визнав тебе, тобто наділив необмеженою владою над храмом, людьми, тваринами, навіть над світом. Незрозуміло, звичайно, з якого дива, але йому видніше. Гадаю, вся справа у свіжій крові… Не дуже радій, одного разу Храми зацікавляться новою чудасією. Зі мною так само було. А щодо «все добре»… Мабуть, для цілого світу у тебе сили не вистачило, зате з храмом вийшло вдало. До речі, зараз можеш говорити і думати про що завгодно – владу ти отримуєш лише під час контакту з Троном. З тобою, перевертню, – звернувся Лан до метаморфа, – ми не закінчили, і я дуже сподіваюся ще зустрітись. Ти ж, – вампір викривально вказав на Марка, – молися кому завгодно, щоб у тебе прорізався дар думати мізками, а не протилежним місцем. І я не маю на увазі п’яти!

Чорний жеребець зник за мить, лиш курява піднялася.

– Крихітко, постарайся не потрапляти до Старилісу, – порадив гвардієць. – Цей герой славиться тим, що завжди виконує обіцянки, тому обов’язково причепиться до тебе із вдячністю.

Лін мляво відмахнулася:

– Та облиш, він хлопець хоч куди. В програші не залишусь.

Несподівано втрутився Карі:

– Лін, а ти попроси грошовий еквівалент. Заодно подивимося, у скільки він себе оцінює.

І вони засміялися, виплескуючи напругу безглуздого ранку.

Лін раптом усвідомила – вона пройшла черговий обряд, і пророцтво Дігавліро не збудеться: він (Лан) не помер, воно (Стадо) вже не вмирає, вона сама постарається не померти. Хоча б найближчим часом.

А метаморф зрозумів, що готовий йти за Лін навіть до Дивного Лісу…

Марк же запхав у кишеню уламок Трону Влади, справедливо вирішивши – таке добро в господарстві не завадить.

І ніхто з них навіть не подумав, що Лану треба було б розповісти про ймовірне повернення Перших магів.

***

Ваніс рвав на собі волосся. Цим він займався відтоді, коли маги помітили переполох у храмі. Вони слідкували за паломниками віддалік, намагаючись не потрапляти нікому на очі й не використовувати магію без особливої ​​необхідності, тому про дивину з принцесою дізналися в останню чергу. Ангас знову вирушив у розвідку, а старший брат чекав…

Чекав – і виривав волосину за волосиною, але нервозність була тут ні до чого. Заклинання пошуку – одне з його кращих заклинань – мало свої особливості. Повернеться Ангас з новинами – і сотні білих ворсинок розлетяться в різні боки, немов павутина, відшукуючи втікачку. Ні, кидати ситуацію на самоплив маги не збиралися! Досить, вдруге на ті ж граблі вони не наступлять.

Ваніс зло посміхнувся. А як же легко все починалось… Їм підкорялися сили, недоступні звичайним людям, їх поважали і боялися… ні, переважно боялися… До їхніх слів прислухались, та й останнє слово завжди було за ними! Прокляті не-люди! Ні, будь проклята доля, що кинула до їхніх ніг хлопчиська з чужого світу! Ненависного Алана Ділейна!

***

– Це кінець, – сказав імператор, коли минув полудень, а «принцеса» не повернулася.

– Ваша Величносте, можливо, треба залучити вашу доньку? Ілюзія допоможе приховати її живіт, хранителями станемо ми з Дісоном і постараємося захистити Маргалінайю від хвилювань, – запропонував Крезін.

– Мою дочку? Сюди?! Чим ти думаєш?! А якщо вона народить під час церемонії? – бризнув слиною Малдраб Четвертий.

– Або гартонці помітять її цікаве становище? – підтримав правителя Дісон. – Геданіот спілкувався з двійником, а він не такий дурень, яким здається. І раптом хранителі повернуться? Марканові рот закрити легко, а з метаморфом виникнуть проблеми. Занадто він чесний, щоб підтримати нас, і надто не-людь, тому тихо його позбутися не вийде. Боюся, Ваша Величносте, ми самі створили цю пастку. Будемо тягнути час, стверджуючи, що пошуки тривають. Мені чомусь здається, що коли хлопці знайдуть дівчину, вона прибіжить назад без зайвих розмов. От уже воістину правду кажуть: з такими друзями вороги можуть…