20.4

Звуку чужих кроків Лін не почула. Швидкий вихор підхопив її і переніс під єдине на території Храму Вогню дерево – старе, похилене мало не до землі, але густо всіяне широким темно-зеленим листям. Тут вона нарешті побачила «викрадача».

– Ну і?.. – запитала стомлено.

Навряд чи її притягли в єдине романтичне місце в окрузі, щоб відкрутити голову…

Карі впевнено, ніби не він тільки що готувався попрощатися з життям (чи яке там ще є покарання за замах на члена правлячої сім’ї?), оголосив:

– Я вибив зуб Біску, заспокоївся і хочу подарувати тобі цю рослину. Всю, бо знайти нормальні квіти мені не вдалось, а ті, що випали з вази імператора, годяться хіба що підлогу підмітати. Знаю, спокутувати мою дурість не можна, але обіцяю страждати на самоті і не діяти на нерви!

– Звідки такий ентузіазм? – вкрай перестала його розуміти Лін.

– Я подумав, – злегка засоромлено зізнався він, – що наша дружба значить набагато більше, ніж злі наміри. Якщо ти зможеш і далі спілкуватися зі мною без страху…

– Та без питань. А хто такий Біск?

– Як хто? – прийшов час дивуватися метаморфу. – Настоятель цього храму. На чверть троль, між іншим! Він навів шістнадцять доказів того, що ваш із Геданіотом син приєднає Клус і захопить велику державу не-людей. Ну, тобто він трактував пророцтво Павіра про Діву і Воїна, чий союз породить об’єднання світу. Повір, Лін, це звучало надзвичайно переконливо. Знаєш, мені не варто було признаватись тобі… але я навіть радий, що між нами немає недомовок. Нерозумно, так? – зітхнув він. – Йдемо назад? Треба відпочити хоч трохи…

Лін сіла на землю, упершись спиною в товстий стовбур дерева.

– Не хочу нікуди йти. Однаково не засну, занадто багато подій для однієї ночі. А ти втішай себе тим, що я теж маю скелет у шафі. Щоправда, він стосується особисто мене… Я не принцеса, Карі.

– І слава Владичиці. – Метаморф опустився навпочіпки.

– Давно зрозумів? – Лін вирішила нічому не дивуватись.

 – Ну… Деякі думки з’явилися з першого дня нашого знайомства, – зізнався Карі. – Пам’ятаєш, тобі не сподобалося звернення «принцеса»? І ночувала ти одна…

– Як думаєш, багато хто здогадується?

– Гартонці – ні, – посміхнувся він, підсуваючись ближче. – Вони надто стурбовані своєю величчю, щоб помічати деталі. Але щодо принца я не впевнений… Здається, він вважає тебе моєю співвітчизницею.

– І тебе це нітрохи не хвилює?

– Та ні. – Його посмішка розповзлася від вуха до вуха. – Яке мені діло до того, що думає якийсь там принц?

Лін з досадою зауважила, що після її зізнання Карі різко втратив боязкість у спілкуванні. Чому з досадою? А хто його знає…

– Не прикидайся дурником, це мій хліб – зображувати склеротичну тупицю: того не знаю, про те не пам’ятаю, а в тому мені взагалі за статусом не належить розумітися… То що?

– Лін, що ти думаєш про мене? – несподівано відповів метаморф питанням на питання.

– Ти дурень.

– Я знаю. А точніше?

– А на решту – начхати! Принаймні поки ти не виріс у справжнього не-людя і ставишся до мене не як до ручної тваринки. Якщо чесно, я починаю сумніватися в цьому… У будь-якому випадку дуже сподіваюся, що наступного разу, надумавши мене знищити, ти прийдеш до мене за порадою у цій нелегкій і невдячній справі.

– Не жартуй так, – знітився Карі. – Наступного разу не буде. А що стосується походження… Кажуть, навіть Володарка народилася серед простих людей. Чи не-людей. Або ще не народилася… Лін, дурниці все це! Кращої принцеси не знайти ні в Гартоні, ні у Веллі, не кажучи вже про Клус. Але чому ти не сказала мені раніше? – в його голосі звучав докір.

«Все буде добре. Ми зрозуміли одне одного краще, ніж найближчі родичі. Втім, після Храму Кохання ми ніби як рідні… Ех, дивна штука – життя. Воно б’є-б’є, а в тім’ячко не попадає. Напевно, тому що занадто багатьох хоче стукнути одночасно», – Лін відчула, як повертаються ті надійність та впевненість, які ніби оточували її Карі.

– Коли вийшло, тоді й сказала. Я ще й чужа…

– Це як?!

– З іншого світу…

– Розкажи!

***

Сонце піднімалося над горизонтом повільно і неохоче, немов виглядаючи: що там, на поверхні? Несміливі промені ковзнули по пустелі, позолотили невисокі кам’яні стіни і будівлі, змусивши клаптики темряви сховатись у затишних куточках.

Осмілівши, світило вилізло вище, розглядаючи околиці, і наштовхнулось на старе гіллясте дерево, що невідомо як виросло в пісках. Зацікавившись, промінчики рушили далі, відкриваючи світові двох друзів, що заснули під чистим небом: синього тигра і зовсім маленьку на фоні його величезної туші дівчину, яка згорнулась клубком у жахливих обіймах звіра.

З тіні виринула фігура людини (можливо, і не людини – в расах сонце не дуже розбиралася). Він (або вона – питаннями статі світило теж не цікавилось) скрадливим кроком обійшов сінник, заглянув всередину, потім зник у стайні. Через деякий час, коли сонце вже відволіклось на дивовижну, ні на що не схожу конячку, яка вийшла погризти колючі кущі, чоловік вибіг назовні, чимось страшенно незадоволений і стривожений. Покрутив головою на всі боки, ніби шукаючи причину своєї невдачі, і попрямував до розлогого дерева. Точніше, до тих, хто знайшов під ним місце для сну.