ГЛАВА 21.1. Про фантазії та одкровення

{Фантазія людини обмежена тільки рамками її совісті та розуму.

В. Борисов}

Його Храм побудували біля витоків Світли – найдовшої річки континенту, яка починалась у кам’янистій пустелі і поступово наповнювалась водами численних приток. У Море Сплячих вона впадала повноводним потоком, яким регулярно ходили кораблі навіть із Грея, столиці Гартона. Веллійські та клуські торговці теж частенько привозили товари – і отримували чималий прибуток. Часом в дельті річки кидали якорі й не-люди.

Однак судноплавною була лише гартонська частина Світли, а біля храму річка скидалася на дощовий струмок, що стрімко оббігав великі валуни.

Легенди стверджували, що раніше, ще до побудови першого з Дванадцяти храмів, річка витікала з великого солоного озера, яке іменувалося Морем. Пізніше воно зникло, залишивши після себе низину, повну каміння. Багато з цих каменів мали химерну форму, в якій при деякому старанні вгадувалися дракони, василіски, зубасті риби і… люди. Так, тут завжди можна було побачити якогось менестреля, що черпав натхнення в дивовижних фігурах!

Його Храм збудували з місцевого жовтуватого каменю. Згодом будівлю облицювали блискучою золотистою плиткою, стіни зсередини завісили килимами, розфарбували брудно-жовті статуї. Він вважався головним богом, найсильнішим і наймогутнішим.

Мати-рабиня не дала Йому імені, подарувавши свободу. І прирекла на вічну самотність – безіменні вважалися ізгоями і навіть між собою не спілкувалися. Вони були поза законами людськими і божими – їх просто не існувало як людей. Від недоброзичливців тих, хто не мав імені, рятувала репутація диких звірів, бо ж відомо: коли нічого втрачати, борються до останнього.

Каста безіменних збереглася до сих пір. Все ще були невільники, які хотіли для своїх дітей нехай і сповненого небезпек, зате вільного життя. Діти ізгоїв поповнювали їхні ряди – ні-ні, та й траплялися пари серед знедолених.

Він став богом і ніколи не шкодував про це. Навіть ті, хто забив його камінням біля Стіни Одкровень, спокійно зустріли старість – бог не мстив. Як ні парадоксально звучить, але Він почав насолоджуватися життям лише після смерті. Не було більше плювків у обличчя і виплеснутих на голову помиїв, не було лайки за саму його присутність… Він дістав повагу і владу. Ті, хто ніколи б не удостоїв його поглядом, не вважали за сором впасти перед Ним на коліна.

І Він був справжнім богом. Не могутнім створінням, прив’язаним невідомими силами до конкретного місця, а тим справедливим і мудрим покровителем, про заступництво якого сам мріяв із дитинства. Богом, якому молилася б його мати, якби вона була ще жива…

Він ніколи не карав. Тільки милував.

Тому що Стіна Одкровень відкривала перед людиною такі глибокі і жахливі потемки її душі, що впору повіситися без втішних слів того, хто відав людською совістю.

***

– Отже, немає сенсу просити тебе залишитися? – підсумувала майже дводенну суперечку Лін.

Суть полеміки полягала в тому, що дівчина категорично противилася участі метаморфа в майбутньому обряді. Він і так ходив як у воду опущений, і пускати його до реліквії, що пробуджує совість, було б не по-людськи. Втім, Карі мав власну думку з цього приводу, яка разюче відрізнялася від поглядів Лін, і прислухатись до її порад не збирався. А Марк просто висміяв аргумент «душевні муки».

Метаморф неуважно кивнув, явно думаючи про щось своє. Та й пізно вже було повертати назад.

Шумена і Дімап (Головна жриця і Головний жрець Його Храму) заговорили разом, не збиваючись ні на один звук.

– Хранителі, візьміть Шукаючих за руки, – в їхніх байдужих голосах не проскакувало навіть тіні емоцій.

Хлопці сумлінно вчепилися в долоні підопічної – кліщами не відірвати. Лін скосила очі – збоку з мученицьким виразом на обличчі терпів таке ж свавілля Геданіот. Вона трохи поспівчувала йому, адже потомственному воїну не личить ходити, немов малюкові на прогулянці. Та ще перед підлеглими… Ні, ясна річ, всі розуміють, обряд є обряд, але в майбутньому принца чекало чимало смішків за спиною.

– Шукаючі, заплющте очі, – напевно, так вимовляли б слова зомбі, відповідаючи на питання некроманта.

Лін злегка прищулилась, справедливо розсудивши, що ритуалу байдуже, а їй зустрічати невідоме в повній темряві невигідно. Тим паче, стояли вони обличчям до Стіни, і цей факт спричиняв неприємні асоціації.

Біля принца виникло невелике перешіптування – його хранителі наполягали на точному виконанні інструкцій. Лін подумки посміхнулася – своїх супутників вона встигла відучити від настільки трепетного ставлення до правил. Навіть Карі лише запитально хмикнув і не озвучував дурні питання.

– Хранителі, заплющте очі.

Тепер прийшла черга хлопців старанно вдавати (цікаво, перед ким таким заклопотаним дотриманням традицій?), ніби опущені вії означають зімкнуті повіки. Зате Геданіот зміг підморгнути Лін без докірливих стусанів у спину – його охоронці звикли виконувати накази.

– Шукаючі, зробіть крок уперед. Хранителі, зробіть крок уперед.

Лін здивовано подивилася на жовтувато-сірий камінь перед очима. Зробити крок уперед? Це означає, так вдаритись головою, щоб совість прокинулася?