ГЛАВА 23.1. Про дітей та відповідальність

{Дитинство – коли все дивно і ніщо не викликає подиву.

А. Рівароль}

Першою Храм Повітря побачила Ріно. Захвилювалася, вильнула, тоненько заіржала. Лін, від гріха подалі, злізла з неї і пішла поруч. Вчасно – коли з’явилися стіни храму, конячка побігла вперед, злякавши паломників.

Говорили, Храм Повітря побудований з каменів, скинутих із небес. Він був прозорий, немов скляний, але жодне скло не витримало б тисячоліть протистояння з силами природи.

Головним надбанням храму вважалася Скеля Змін – начебто звичайнісінький пагорб. Однак той, хто починав на нього підніматися, незабаром виявляв, що лізти доведеться набагато вище. А на вершині Скелі паломника очікував подарунок – щось, що змінить життя людини. Якщо пілігрим дотримувався всіх обрядів і не скаржився на крутизну підйому, його буття поліпшувалось, якщо ж він чимось не подобався Літо… Втім, невдах було мало – дівчинка-богиня мала доброзичливий характер і прагнула допомогти, а не нашкодити. Щоправда, іноді вона злегка захоплювалась, і тоді життя «клієнта» перетворювалося на кошмар.

У Веллійській імперії ще пам’ятали гончара, який пошкодив руку і переживав, що не зможе прогодувати сім’ю. Літо подарувала йому грубку, здатну «випікати» вічні горщики, тарілки, чашки та інше начиння. Ці вироби наповнили Влаю, залишивши без роботи багатьох гончарів. Їм така ситуація не сподобалась, і одного разу чарівну грубку розкололи на дрібні шматки, а будинок гончара розгромили і пограбували. Майстер довго відновлював свою справу… Знову йти за допомогою до Храму Повітря він відмовився навідріз.

Інша історія трапилася з мисливцем, якому дісталась стріла, що завжди вражала ціль. Назад він їхав з друзями через пустелю і вирішив похизуватись, мовляв, моя стріла навіть тут мені здобич подарує. Вистрілив у небо, стріла покрутилась-покружляла, та й вп’ялася у найтовстішого його товариша…

Навколо храму розкинулось невеличке село. Місцеві жителі виконували обов’язки жерців, тому для високородних гостей звільнили частину глиняних хатин.

Гартонці гидливо скривились і розбили табір неподалік. Його Величність Малдраб Четвертий, щоб хоч у чомусь протистояти Грайтові, з радістю прийняв щедру пропозицію сільського старости і розташувався в його ж будинку, поселивши поруч «доньку».

Вперше увійшовши (точніше, протиснувшись крізь тісний, звужений догори отвір, завішений короткою бруднуватою фіранкою) у своє тимчасове житло, Лін подумала, що, мабуть, цього разу вона повністю солідарна з королем. Закопчені стіни, зліплені з глини упереміш із жорсткою травою, відсутність підлоги і вікон, діра посеред стелі для відводу диму, вогнище з розкиданої золою, оберемок м’ятої соломи замість ліжка – ех, ця картина пригнічувала і дуже відрізнялась від повітряного храму.

Відіславши Марка добувати ковдри, а Карі – їжу (він добровільно виконував роль піддослідного кролика, хоча Лін не сумнівалась – якщо хтось вирішить отруїти принцесу, то обов’язково врахує і такі маніпуляції), дівчина сіла біля глиняної стіни і почала спостерігати за життям аборигенів. На щастя, Зеліна вкотре вирушила «швидко глянути світ» і не заважала.

Всі місцеві – і чоловіки, і жінки – були маленького зросту і нагадували підлітків, а не дорослих людей. На диво тонкі, зі світлою, майже білою шкірою і сірим кошлатим волоссям, одягнені в простий полотняний одяг з червоною вишивкою, вони здавалися вихідцями з якоїсь давньої мініатюри. Їхні діти, ледве вгледівши паломників, поховалися до будинків, і тепер з кожного вхідного отвору визирали кілька пар цікавих, але ще недостатньо сміливих очей.

Жителі села не тримали худоби. Невеликі городи орали вручну, вантажі перевозили гуртом. М’яса тут не їли, проте між хатинами вільно ходила домашня птиця. У будь-якому затишному місці можна було знайти кладку яєць, а іноді особливо квапливі несучки викидали свою «продукцію» прямо на ходу.

До Лін підійшов великий чорний півень з декількома зеленими пір’їнами у хвості. Запитально схилив голову, подивився червоним оком, невпевнено сказав: «Ко-о?», немов питаючи: «Ти хто?», і почав потужними рухами пазуристих лап гребтися під стіною хатини. Дівчина з розчуленням стежила за ним, поки раптом не зрозуміла… Червоні! Яскраво-червоні! Не буває у курей таких очей!

Вона схопила півника, розглядаючи. Крило під пір’ям мало пальці, гребінець був ідеально рівним, у дзьобі проглядалися зуби – можна, звичайно, подумати про кусців, але Лін вважала: вони тут ні при чому. Надто вже багато збігів!

– Хочеш зайнятися тваринництвом, крихітко?

Від несподіванки вона ледь не скрутила піддослідному шию, а гвардієць так само глузливо продовжував, розмахуючи ковдрами:

– Ось, тримай. Розмір підійде чи мені ще пошукати?

– Розмір не має значення. Кинь всередину.

Марк не образився.

– Виховані принцеси непритомніють від таких слів. Що це тебе на курятину потягнуло? Перевертень наш затримався з вечерею? Нічого, зараз вогонь розведемо… і ніхто не побачить, ніхто не дізнається…

Його просторікування навели Лін на цікаву думку.

– Слухай, Марку, – змовницьки почала вона, – ти можеш зловити місцевого?

Гвардієць ледь не поперхнувся словами: