23.2

***

– А-а-а! А-а-а! – лунало над селом.

Всупереч очікуванням, паломників розбудило аж ніяк не кукурікання чи волання гусей, а ці пронизливі крики. Втім, не дивно – звечора вони не давали заснути доти, доки хтось із гартонців не пригрозив залишити крикуна без голови. Дитину сяк-так заспокоїли.

Лін підозрювала, що винні їхні з Марком «дослідження».

Над Скелею Змін клубочився туман. Не дуже густий – він дозволяв бачити і вершину скелі, і широку утоптану стежку, якою треба було туди лізти. Однак незвичайне відчувалося навіть біля підніжжя. Трава тут була ніжно-зелена, немов кожну травинку пофарбували в насичений колір. У ній яскравими цятками спалахували квіткові бутони – розпускалися і закривалися, не звертаючи уваги на сонце. Літали мухи і бджоли, старанно греблися в землі кури, щось вишукували качки, пурхали непримітні горобці.

Урочистості моменту не відчувалося – як-не-як, сьомий храм, встигли церемонії приїстися.

Лін знущально вимовила:

– Чоловіки вперед! – і прилаштувалася в кінець довгої процесії, що підіймалась на скелю.

– А-а-а-а-а! – пролунало у неї за спиною.

Дівчина здригнулась і обернулася. Прямо на неї мчав маленький літун, простягаючи на витягнутих руках аж ніяк не мініатюрне немовля. Те саме. Вчорашнє. Зозулине!

Але «подарунок» адресувався не їй. Літун минув приречено застиглу «принцесу» і вручив свою ношу Марку.

Дитина замовкла, ніби у неї відключили звук.

– Що за… – почав було обурюватися гвардієць, та йому ввічливо пояснили:

– Маленький Гілік вважає вас своєю мамою.

Зозуля не чекав реакції свіжоспеченої «матусі» – швидко розвернувся і зник серед одноплемінників, які вийшли всім селом подивитися на видовище.

Марк розгублено збіг униз, спробував віддати зубастий скарб комусь із товаришів по службі, але ті миттю утворили навколо нього порожній простір – зв’язуватися із зозуленям не хотів ніхто.

– Потім розберешся! Йди вже! – наказав гвардійцю Малдраб Четвертий, обурюючись через затримку.

– Де один, там і двоє, – задумливо зауважив Грайт, легким рухом руки посилаючи притихлого бастарда слідом за сином.

Лін подумки схопилася за голову. Можливо, поряд із малюком Вім посоромиться видавати своє коронне «І-і-і-і-і-і-і-і!», проте подорож до Літо все одно очікувалась весела.

Стежка починала підніматись досить-таки круто, але незабаром нахил значно зменшився, і незабаром під ногами паломників зміїлась широка мощена дорога, прокладена на рівнині.

Дівчина озирнулася. Навколо простягавсь безкінечний луг, лише далеко на півночі височіли гори із засніженими вершинами.

Заради експерименту вона пішла назад.

– Крихітко, ти куди? – окликнув її Марк. – Тепер тільки вперед! Тут вхід і вихід різні!

Лін все-таки пройшла ще трохи, але підніжжя Скелі Змін не було. Що ж, вперед – ну то й вперед!

Вона трохи відстала від юрби, оглядаючись навсібіч і дивуючись ідилії, що панувала тут. Синє-синє небо з білими хмарами, які не закривали сонце. М’яка густа трава без єдиної смітинки, великі квіти на високих стеблах. Високо в небі ширяли птахи, неподалік бігали якісь тваринки. На заході виднілася звивиста некваплива річка з піщаним пляжем. Вітерець обдавав прохолодою, яскраве сонце зовсім не припікало. Світ-мрія, легкий і привітний…

Хранителі тримались на віддалі – мабуть, розуміли, що їй хочеться побути на самоті. Марк придивлявся до своєї ноші, чекаючи швидких неприємностей, метаморф з незалежним виглядом вишукував небезпеки.

Геданіот уже зник, навіть не глянувши на принади цього світу. Після зради хранителів (Лін було дуже цікаво, що ж такого пообіцяла їм Сніжа) він взагалі став задумливим і постійно рвався вперед, ніби сподіваючись у русі викинути з серця гіркоту.

Вім, розриваючись між братом (який щиро його ігнорував) і Лін (яка не звертала на нього уваги з набагато співчутливішим виглядом), віддав перевагу останній, не наближаючись, проте, дуже близько. Хлопці поглядали на юнака з поблажливими посмішками, але геть не гнали, а він все витріщався, немов намагався розгледіти щось, приховане всередині «Її Високості».

Ідилія тривала недовго – лиш до того моменту, коли попереду показався принц. Він повертався назад і, порівнявшись з хранителями Лін, похмуро запропонував:

– Гадаю, варто зупинитись. Там… не надто правильне місце.

– Не вийде, – з жалем заперечив Марк. – Он, принцеса вже пробувала – марно. А що там?

– Живі рослини, – відрізав Геданіот.

Гвардієць невпевнено зауважив:

– То вони ж усі ніби як живі… Воду із землі тягнуть, гній люблять…

– Але не розмовляють, не бігають і не кусаються! – Принц продемонстрував слід міцних зубів на зап’ясті. – І це тільки маленькі були, вони спритні. Великі рухаються повільніше.

– Я піду вперед, – рішуче заявив метаморф.

Йому ніхто не заперечив – який сенс? Та й помчав він занадто швидко.