ГЛАВА 24.1. Про зміни та мрії

{Людина, яка відчула вітер змін, має будувати не щит від вітру, а вітряк.

Стівен Кінг}

Як і стверджував принц, незабаром мощена камінням дорога перейшла в ґрунтовку, зарослу споришем і подорожником. Потім і вона звузилася, перетворившись на вузьку стежку посеред поля. Місцева дітвора трималася на віддалі – мабуть, хтось нарешті пояснив їм правила поведінки.

– Далі мало хто заходить, – із сумом вказав на ледь помітну стежину Шо. – Боягузи повертаються від річки, сміливіші досягають кінця кам’яної дороги, найвідчайдушніші з боєм прориваються по головах наших дітей… І всі шукають Літо. Наче про нас, Дітей Сонця, вже зовсім забули в Головному світі…

– А чому ви розмовляєте як ми? – несподівано осмілівши, запитав Вім.

– Мій народ вийшов із вашого світу, тому і мова одна. За тисячоліття дещо в ній змінилося, але основи залишились ті ж. А принцеса, до того ж, має дар Розуміння.

– Який дар? – зацікавилась Лін.

– Розуміння, – повторив Шо. – Ви розумієте сенс сказаного іншою мовою і можете висловлюватися будь-якою мовою – вас зрозуміють. Принцесо, ви не знали?

Дівчина невизначено похитала головою. Не признаватися ж, що вона вважала свої лінгвістичні здібності заслугою магії, яка перенесла її у цей світ за бажанням імператора?

Дар… Цікаво, звідки? Адже Лін вже отримала один подарунок від Реха! Чи, якщо поглянути правді в очі, другу сутність можна назвати її не-людською половиною? Справжньою нею? Лан говорив щось про кров… І Вогнище Істини не показало її призначення. І…

«Я людина!» – всупереч здоровому глузду винесла Лін остаточний вердикт і пообіцяла собі не придумувати дурниці. Хоча б до наступних дивацтв.

– Що трапилося? – тихо, не привертаючи загальної уваги, запитав Карі.

Вона здригнулась. Еге ж, метаморф відчуває настрій!

– Ти налякана.

Цінне спостереження!

– Я злякалась, але нічого не сталося.

Карі не прискіпувався. І слава Богу! Тільки порадників зараз не вистачало…

А десь глибоко в душі копошився маленький черв’ячок сумніву.

«Я людина! Чужа!» – Лін дійсно в це вірила.

Поки що вірила… Але усвідомлювала: для спростування цього факту потрібно зовсім небагато зусиль.

***

Селище Дітей Сонця розкинулось навколо великого озера з прозорою водою. Від цієї водойми відходили викопані канали, що вели до кожного «дому» – широкого навісу, єдиним призначенням якого був захист від негоди. Підлогу заміняла скопана пухка земля, зволожена каналами. Під деякими навісами виднілися молоді паростки – очевидно, місцеві новонароджені.

Більшість дорослих покидали роботу і дивились на гостей з неприхованою цікавістю. Серед них були як «чоловіки» і «жінки», так і особи похилого віку, що вже втратили свої пелюстки і ледь утримували зморшкуваті обличчя на тонких висохлих стеблах.

Шті і Шо привели паломників на великий майданчик біля озера, де встигли зібратися важливі персони поселення. Лін здивувалась: приходу гостей раділи тільки провідники. І перше запитання аж ніяк не сприяло знайомству.

– Я – вождь Дітей Сонця. Моє ім’я – Дьюж. Навіщо ви завітали до нас, чужесвітці? – приголомшила їх неприкритою ворожістю невелика, проте неймовірно задерикувата «квітка».

Лін розгубилася. Взагалі-то Шті говорила про урочисту зустріч… Чи тут прийнято ставити питання в лоб?

Дівчина приготувалась видати щось настільки ж прямолінійне, але її випередили. Принц зневажливо відмахнувся від вождя як від набридливої ​​мухи:

– Ми повз проходили, на дивину різну дивилися. Вас уже побачили, будемо повертатись… Так, мила?

Лін не відразу зрозуміла, що звертався Геданіот до неї. Ні, йти геть вона не хотіла!

– Розкажіть про свій народ, вождю, – запропонувала, не припускаючи, чим може обернутись прохання.

Дьюж позеленів від злості. Здавалося, він зараз лусне, не знайшовши, як виплеснути лють.

– Ти сама зізналася, що вивідуєш таємниці мого народу? – оманливо спокійно поцікавився вождь. – До Хейсо!

У натовпі пробіг подих чи то подиву, чи то невдоволення. Деякі аборигени несміливо запротестували:

– Це ж гості…

– Ми чекали гостей…

– А пророцтво…

– Ми ж хотіли в Головний світ…

Шті і Шо стояли осторонь. В їхніх очах застиг такий жах, що було зрозуміло без слів – від невідомого Хейсо краще триматися подалі.

Чи від Дьюжа?..

– Мовчати! – пролунав над натовпом голос вождя. – Пророцтво говорить про гостей, а не про шпигунів. Чи ви забули, як прагнули люди захопити наш Сонячний світ? Їм потрібні наші родючі землі, повноводні річки, величні ліси. Наші жінки…

Його полум’яну промову обірвав насмішкуватий голос Марка:

– …точно нікому не потрібні, хіба що імператору в звіринець. Ваші землі не родючіші, ніж степи Веллі, а повноводними ріками ти називаєш той струмок, через який перейде й однонога курка? Що ж до лісів, то ваші кілька кущиків легко укрити під одним-єдиним деревом Дивного Лісу. Погода тут, що правда, то правда, чарівна, проте людям необхідно набагато більше.