24.2

Нарешті Шті і Шо їх наздогнали.

– Вибачте!.. – видихнули одночасно.

Шті продовжила:

– Не бійтеся Хейсо, він – воротар Літо, миле звіреня. Ми так сподівалися… Вибачте! Ви зрозуміли традиції нашого народу? Первісний, ти маєш рацію, ми занадто довго жили в минулому. Колись нам із братом довелося побувати у маленької богині, і тоді у нас відкрилися очі на світ і на наше становище в ньому. Вождь повторює слова предків, не помічаючи, що вони давно застаріли. Про нас забули, а ми боїмось… Це пророцтво… Його придумав один мудрець, який жив серед нас кілька століть тому. Всі думають, що, коли воно збудеться, якісь дурні віддадуть нам свій світ, подарують нові знання. Як же так? Не можна дізнатися щось нове, не відпускаючи старе.

– Вибачте нас, чужинці, – підхопив Шо. – Ми лише хотіли, щоб наш народ нарешті прозрів. Ось уже багато тисячоліть ми тільки те й робимо, що дотримуємося традицій, основна з яких – не довіряти стороннім. Були, звичайно, ті, хто шукав щось нове… Але вони – як ми з сестрою: краплі в морі страху. Удачі вам у богині, – сумно усміхнувся він на прощання.

– А мені здається, пророцтво збулося, – несподівано встряв у розмову Вім, що раніше зосереджено розглядав землю під ногами. – Ви ж зрозуміли!.. Ви хочете змін! То йдіть із племені, оселіться десь в іншому місці. Та хоч у Дивному Лісі! Наробіть дітей… ой, ви ж родичі, – зніяковів хлопець, виявивши помилку в «продуманому» плані. – Нічого, підмовите ще когось. Або вкрадете якусь красуню. Або… е-е-е… юнака. А потім ваші діти прийдуть до інших і розкажуть, як живеться у великому світі. Їм повірять, адже вони будуть ніби як свої!

Шо і Шті перезирнулись. Було помітно, що про щось таке вони замислювалися вже давно, але щось перешкоджало остаточно зважитись на це. Нарешті Шті вимовила:

– Піти з Сонячного світу неможливо для його мешканців. Тільки Літо здатна створити перехід, але вона не зробить цього, адже кожен, кого ми відправили до Хейсо, погано відгукувався про наш народ.

– Не бійтесь! – запалився ентузіазмом хлопчисько. – Ми її попросимо!.. Лін попросить! Або брат, – поспішно додають він, неправильно витлумачивши повний люті погляд Геданіота.

Принц невдоволено поморщився, коли зраділі рослини бадьоро задріботіли поруч, тримаючись узбіччя.

– Ви, напевно, звикли до дітей? – запитав їх Марк і, отримавши ствердну відповідь, засяяв. – Тоді допоможіть мені змінити пелюшки!

Сам гвардієць брати участь у цій справі не захотів.

Хейсо з’явився несподівано. Начебто й не було нікого на дорозі, а тут на тобі – шлях загороджує їжачок. Охайний такий, голочки виблискують на сонці. Дивиться очима-намистинками, немов запам’ятовує кожного. Єдине «але» – в жодну їжачу сім’ю його б не прийняли, швидше вже у ведмежу.

Подивився він, подививсь, та й побіг у далечінь, тільки пилюка піднялася. А мандрівники неспішно рушили вперед, чекаючи зустрічі з Літо.

Дорога вивела їх до невеликої діброви біля струмка. Не зупинитись тут на відпочинок було неможливо.

Лін притулилася спиною до грубезного стовбура віковічного дуба, відчуваючи особливість цього місця. Скільки паломників точно так набирались сміливості?..

Легкий вітерець шелестів смарагдовим листям, крізь густі крони пробивалися промінчики сонця, тихенько дзюрчала вода… очі заплющувались самі собою. Здається, її супутники відчували те ж саме. Діти Сонця, звісивши у струмок ноги-коріння, ловили пелюстками сонячних зайчиків, біля них мирно сопіло маленьке зозуленя. Гартонський бастард, розтягнувшись на м’якій траві, розглядав хмари. Принц сидів, обхопивши коліна руками, і вдавав, ніби йому вже все набридло. Марк задрімав під розлогим кущем, а Карі… Карі не було!

Сонливість як рукою зняло. Лін закрутила головою і натрапила на погляд зелених очей з-під рудого чубчика.

– Привіт, рьяско! Ти щось загубила? Е-гей, не гнівайся! Не дивуйсь, але я хочу тобі допомогти.

– Як? – поцікавилась дівчина, вирішивши, що навіть Зеліна не зіпсує їй настрою, тим паче голова Карі на мить з’явилася зі струмка, ковтнула повітря (ха, а він якось стверджував, що може зовсім не дихати!) і знову зникла.

– З чого почати… Перших магів немає в моєму світі, тобто вони звільнилися, тому раджу остерігатись. А щодо храму… Що ти знаєш про Літо?

Це питання заскочило Лін зненацька. Дійсно, що вона знає? Маленька богиня – дитина, колись принесена в жертву. Дочка Гебіонів, теперішніх богині Землі і бога Води. Здатна наділяти життям свої малюнки. Охоче ​​допомагає більшості паломників. Ось і вся інформація.

Зеліна не чекала на відповідь:

– Розповім тобі історію Гебіонів. Справжню історію, а не ту поетизовану погань, якою у нас годують довірливих роззяв менестрелі, вичавлюючи скупу сльозу і дзвінку монету навіть зі скупердяїв. Пам’ятаєш, Лін, ти колись звинувачувала мене у використанні людей, у грі живими ляльками? Ха-ха! Не так давно… за моїми мірками, звісно! Не перебивай і слухай. Не так давно всі без винятку, навіть правителі, були чиїмись маріонетками. Хто мав силу – був гравцем, слабкий – іграшкою, і дуже часто ролі згодом кардинально перерозподілялися.

Ти б не вижила тоді, рьяско, о ні! Не ображайся, я знаю – у тебе вистачило б мужності піти, але ти не змогла б існувати як слухняна лялька і чекати свого часу. Занадто багато принципів шкідливі для беззахисної дівчини.