ГЛАВА 25.1. Про прохання і відмови

{Наскільки б не були зобов’язані тобі люди, якщо ти їм відмовиш у чомусь одному, вони запам’ятають тільки цю відмову.

Пліній Молодший}

– Ну, просіть, – не дочекавшись відповіді на останнє запитання, запропонувала Літо. – Я все виконаю. Спочатку ти, – вказала вона на Марка.

– Зачекайте, – здивовано встряв Геданіот. – Взагалі-то принц тут – я.

Його проігнорували. Гвардієць, якого ця пропозиція заскочила зненацька, невиразно промовив:

– Я… хочу звільнитися… Будь-якою ціною!

– Ти пошкодуєш, – тихо попередила його маленька богиня.

– Начхати! Мені… дуже треба… Дійсно треба, інакше я зійду з розуму! Це нестерпно! Прошу, прибери з мене цю магічну погань… Я хочу стати собою. Досить того, що вже відбулося! Повік не прощу ні себе, ні її, ні… Благаю!

Лін притихла біля Карі, намагаючись збагнути, про що говорив Марк. Невже про принцесу? Раніше він згадував про те, що зв’язався з нею не зі своєї волі. Клявся, що ніколи й не подивився б на Маргалінайю. Підозрював, що вона – його сестра… Отже, тут задіяна магія? Щось (або хтось?) звело їх із Її Високістю? Але навіщо?! Який сенс штовхати в ліжко принцеси нічим не примітного гвардійця, якщо вона і без магічних хитрощів міняла коханців як рукавички?

Літо зміряла Марка вивчаючим поглядом.

– Через сім днів. І плата буде високою. Ваші долі занадто тісно переплетені. Цей вантаж навіки ляже на твою душу. Згоден? Добре. Тепер Початковий. Пам’ятай: бажання збуваються точно, а їхні наслідки непередбачувані.

Карі нахилив все ще мокру голову, заплющив очі і неголосно, але виразно попросив:

– Не відпускай її.

Лін ледь не поперхнулася повітрям від обурення. Та хто він такий, щоб вирішувати за неї? Як він сміє? Що він про себе думає? Та вона… вона… Та вона його егоїстичну душу в порошок зітре і за вітром розвіє і… і… І залишиться тут навіки, бо богиня Повітря їй не допоможе!

Хоч ім’я і не називалось, Літо зрозуміла, про кого йдеться. Схоже, вона цілком поділяла обурення Лін, оскільки холодно зауважила:

– Ти занадто жорстокий, метаморфе, і намагаєшся вирішувати за інших. Як дитина, чесне слово. Втім, ви, не-люди, не замислюєтесь над почуттями людей. Але я пообіцяла… А чого хочеш ти, смілива дівчино? Пробач, я не допоможу тобі повернутися туди, куди б ти хотіла.

– Хто я?

Маленька богиня здивувалась.

– Ти? Маргалінайя, принцеса з Головного світу. Сумніваєшся в своєму походженні? – Літо посміхнулась. – Подивимося… Твій батько, – раптом її очі розширились, а губи затремтіли, – заборонив про тебе говорити, – майже пошепки закінчила богиня Повітря. – Принце!

– Мені потрібно терміново зайняти трон, – буденно оголосив Геданіот, – інакше почнеться велика війна, у якій не буде переможців.

– Сьогодні. Наступний!

– Дай мені пораду, – тремтячим голосом попросив Вім. – Підкажи, що робити, богине! Я не потрібен нікому там, – він невизначено хитнув головою, – навіть рідним. Точніше, потрібен, але…

– Ну драма якась, – зауважила Зеліна. – У мене теж був один знайомий, все мучився питанням: «Що робити?». І його зазвичай наставляв старший брат. Послухай розумну тітку, хлопче. Роби, як велить тобі серце, і радій, що вирішуєш сам.

– Стій, – різко заперечила Літо, – я не знаю твоїх цілей, але допомагати не буду. Пробач, що дала надію. За цією личиною важко відразу помітити суть… І… Якщо тебе це втішить, то я згодна із Зеліною. А тепер… Геть!

– Стривай! – вимовив хлопчина і зник у вихорі порталу.

– Ненавиджу їх, – «пояснила» богиня Повітря. – Зел, ми довго не побачимось. Як щодо бажання на пам’ять? – дзвониками пролунав її сміх. – Але тільки те, що я можу, а то знаю я тебе.

Зеліна відповіла без зволікання:

– Мені потрібна чесна відповідь.

– Добре. І останнє бажання.

– Ха, бажання! Ну гаразд. Я хочу іграшку, яка ніколи не зіпсується. А питання… Літо, ти можеш дати іншим все, то чому те, про що я молила тебе кожну нашу зустріч, здійснилося випадково і без твоєї участі?

– Ти про можливість залишати свій світ на будь-який час? Ха-ха-ха! Пам’ятаєш давню угоду? Ні? Рівноцінний обмін! Тоді ти злякалася і позбавила мене шансу, а благодійністю я зловживаю лише заради дурних обивателів. Треба підтримувати репутацію, подруго! Що ж до бажання, то, Зел, не ображайся… Дурненька, ти вдруге наступаєш ті самі граблі. Та не мені тебе вчити. Щасливо!

Розсипавшись віялом іскор, маленька богиня помчала у невідомі далі, залишивши паломників міркувати, як вибратися зі світу Сонця. Нарешті Марк озвучив це питання, використавши багато нецензурних слів і кілька звичайних вигуків. Богиня Життя втомлено кивнула на дорогу:

– Он же портал! – І люто засичала на Лін, яка збиралась повернутися назад із зозуленям: – Рьяско! Не роби дурниць! Малюк уже належить цьому світу і має чекати повернення Літо!

Дівчина не звернула на її вигуки жодної уваги, лише на власному досвіді переконалась, що дитину дійсно не забрати – рослини махали шипами і щось лопотіли, немов разом забувши інші мови, крім лігерсо. Вона і не наполягала, і не намагалась подолати апатію, що навалилася зненацька. У вухах стояли слова Літо «…ви, не-люди, не замислюєтесь над почуттями людей…».