26.2

Все навколо заколихалось у сивому серпанку, і тільки прямокутна плита з жовтого каменю, що випускала досить-таки помітне сяйво, залишалася реальною.

«Випусти мене! Ти можеш…» – голос звучав так близько, ніби не було жодної перешкоди.

Перед собою Лін побачила два маленьких отвори, які, ймовірно, служили замковими щілинами. Дивні обриси… Здається, ключ мав форму квітки або листочка.

Осяяння прийшло зненацька. Ланікана!

Дівчина потягнула з-під коміра шовкову нитку, на якій висіли її сережки. Дрібні листочки ідеально збігалися з отворами у дверях.

«Врятуй мене… швидше, зла занадто багато…» – квапила Гана, проте Лін чомусь не поспішала.

Гнітюче відчуття близької біди набатним дзвоном гупало в голові. Що це – застереження чи наказ прискоритися?

Дівчина обережно приладнала на місце один «золотий ключик», спробувала повернути. Нічого не вийшло.

«Разом… завжди разом… тільки разом…» – підказала полонянка, і Лін піднесла другу сережку до замкової щілини.

– Не роби цього! – голосно закричала Зеліна.

Вона вже була майже поруч, її розмита серпанком фігура металась за невидимою межею.

– Чому? – кров шуміла у скронях, заважаючи зосередитись.

Руда зробила чергову безуспішну спробу пробитися до дверей.

– Ти випустиш монстра!

«Врятуй мене…» – молила Гана.

– Богиню. Таку ж, як ти, – з кожною миттю опиратися бажанню повернути ключі ставало важче.

– Божевільну, що бажає знищити світ!

– Нещасну жінку, приречену на самотність, – заперечила Лін і з подивом помітила, що повторює слова, нашептані богинею Землі.

– Рьяско, вона знищить усіх живих істот без винятку!

– У неї буде занадто мало часу, – менш упевнено вимовила дівчина, відмахнувшись від: «Тільки в Пройясі!», підказаного через двері.

– Бажання, Лін! Ти обіцяла! Я хочу, щоб ти не випускала Гебу!

– Все настільки серйозно?

«Я знищу вас, коли виберусь! І тебе, і підлу зрадницю, і проклятого Алана Ділейна! Всіх вас, жалюгідних тварюк, що чекають зручного моменту, аби вдарити в спину!» – відповіла замість Зеліни Гана.

Лін із силою рвонула на себе першу сережку, відчуваючи, як неохоче та залишає поглиблення, і скрикнула – золотий листочок відпав, застрягши в отворі. Спроба його виколупати завершилася провалом.

– Хрін тепер вона вийде звідти! – холоднокровно зауважила богиня Життя. – Навіть не намагайся, це доля!

Тривога непомітно зникла, немов і не було її, незважаючи на прокляття, що доносилися з-за дверей. Напевно, тому що Зеліна не помилилась – усе вирішилось, вибору немає. І Гана навіки залишиться на самоті… і не побачить доньку…

Але…

Стрімка блискавка пролетіла крізь кам’яні двері, хльоснувши наостанок Лін хвостом. У тумані промайнула і розчинилась дитяча фігурка Літо.

«Я малюватиму для тебе, мамо… тільки для тебе…» – потонули в стогонах жерців прощальні слова маленької богині.

– Фу, в цьому диму така маячна ввижається! – тихо промовив імператор, звертаючись до Крезіна.

Той невизначено кивнув, упевнений, що тимчасове зникнення двійника не було ілюзією. Ділитися цією думкою з Його Величністю або гартонцями він не поспішав.

– Як же ти мене налякала, мала! – мало не з розпростертими обіймами кинулася до Лін богиня, коли вони опинись біля землянки. – Навіщо Лан віддав тобі ключі?

– Він не віддавав, – коротко відповіла дівчина.

Ця заява різко підняла її авторитет в очах Зеліни:

– Ну ти даєш! Обібрала самого правителя Дивного Лісу! На таке навіть боги не наважувались… А коли ви з ним перетнулися?

– У Храмі Слави.

– То він живий, – задумливо промовила руда, напевно подумки прикидаючи, які вигоди або, навпаки, неприємності принесе новина. – Гадаю, скоро мені доведеться залишити тебе в спокої, рьяско, – продовжила сумно. – Шкода, було весело… Чи хоча б не нудно.

***

Ваніс насторожено озирався, ловлячи на собі здивовані погляди. Вони дратували, але маг розумів, що вдіяти нічого не можна. Закутаний у чорний плащ незнайомець привертав увагу.

Маг невідривно дивився на вхід до храму, чекаючи на брата. Він уже знав, що сталося з «бастардом», проте не розумів, чому той не з’являється. І чому чужа ще дихає…

– Що ти тут робиш? – лютий шепіт змусив його аж підстрибнути. – Я прийду вночі і все розповім. Іди! Зеліна знає, хто я, тому не варто її дратувати.

Біловолосий різко обернувся, стискаючи в руці блискучу крижану кульку.

– Коли ти встиг вийти?! – Він стримав перший порив і не витратив на недолугого братика цю краплю сили.

– Не ти один вмієш чаклувати, – огризнувся молодший, безцеремонно відтягуючи брата геть. – Прошу тебе, поговорімо пізніше. Я маю з дечим розібратися.