27.3

На щастя, залишавсь один примарний шанс. Другий вигляд. Справжній, якщо вірити богу Смерті.

Ця ідея спадала Лін на думку й раніше, проте присутність сторонніх спостерігачів зводила все нанівець. Тепер же, коли на березі виднівся лише Карі, можна було спробувати.

Довге волосся хвилею піднялось від вітру, немов бризки не могли його змочити. Холод нікуди не дівся, але тіло повернуло колишню чутливість. Пальці вже не здавались чужорідними предметами, сукня не пропускала вологи, ноги не намагались підігнутися і зісковзнути у воду.

Лін підбадьорилася. Напевно, варто було спробувати перепливти на протилежний від Купелі берег… Та їй чомусь здавалося, що вміння плавати до не-людської зовнішності не додається.

І знову потекли хвилини очікування. Хмари громадились винятково над Купеллю Розуміння, тому дівчина могла спостерігати, як повільно піднімалось сонце. Коли воно приготувалося сховатись за однією з них, метаморф пішов. Повільно, дуже повільно навіть для людини, не зупиняючись і не озираючись.

«Я тут! Куди ж ти?» – хотіла закричати Лін, але в горлі застряг гіркий клубок.

Не відразу вона зрозуміла, що прісноводна річка не мала жодного стосунку до солоної вологи на обличчі. Більше, ніж кричати, дівчина хотіла бути почутою…

Карі зник за валунами, щедро розсипаними по всій видимій території, і погода покращилась. Вітер ущух майже миттєво, річка заспокоїлася. Щоправда, вода залишалась холодною, проте колір Купелі стрімко змінювався. Від яскраво-блакитного він перейшов у бірюзовий, час від часу на поверхні проскакувала самотня темна хвиля.

Тепер Лін могла б перебратись на ближній берег, але ступати у володіння бога Води вона не хотіла. Не зараз! Хіба що потім, коли прийдуть голод і спрага…

Бірюзова вода завмерла. Течія Тролорки звернула вбік, оминаючи Купіль Розуміння, а потім в її глибині затанцювали червоні промені. Дівчина захоплено дивилася на них, щоб запам’ятати небачене видовище, поки не усвідомила, що підповзла впритул до входу в світ Гебіона.

Лін спішно відсунулась назад, намагаючись не вдивлятися в гіпнотичне світло. Тоді з’явився шепіт – тихий, ледь відмітний від шуму хвиль, він мав незрозумілу силу переконання.

«Іди до нас… Ми навчимо… Ти наша… наша… наша…» – повторювала Купіль, і в якусь мить у ній промайнуло щось, схоже на обличчя.

– Панянко, я б на твоєму місці прийняв пропозицію Купелі.

Лін ледь не впала в річку від несподіванки. Закрутила головою, намагаючись визначити джерело голосу.

– Хто тут?

Дзвінкий сміх пролунав із усіх боків.

– Зовсім ще дитя… Повір, ти навчишся бачити думки. А я… Тут мене називають богом Води, хоча насправді я зберігаю Знання. Відкинь свій страх, він робить тебе слабкою. Зайди до Купелі і знайди Розуміння. Ми раді кожному не-людю, який побажав зрозуміти, хто він.

– Я людина! – перервала Лін Гебіона, бажаючи заглушити голос, що підтверджував її найстрашніші підозри.

І знову дзвіночки сміху.

– Ні, панянко, – запевняв бог Води. – Подивися на себе – твоє тіло згадало своє призначення. Зайди в Купіль! – гримнуло як наказ.

Вона ще міцніше вчепилася в камінь.

– Я людина!

– Дурненька… Навіщо ти віддаляєш неминуче? Хіба люди – вищі істоти? Невже ти не хочеш осягнути свою внутрішню суть? Знайти безсмертя, невразливість, могутність? Панянко, другого шансу не буде. Ти повинна завершити обряд! Розуміння…

Що має зробити Розуміння, він договорити не встиг. Лін скрипнула зубами від люті і скоромовкою просвітила Гебіона, що має зробити він сам. А також з ким, де, як і коли. І куди потім піти. Її красномовству позаздрив би навіть Марк.

– Ти ж сам був людиною! – крикнула наостанок, усвідомлюючи: ключове слово в цій фразі – «був».

– А ти сама себе губиш, нерозумна, – мученицьким тоном поскаржився бог Води. – Але покликання мудрих – допомагати…

– Бідним, хворим і тим, хто має власну думку? – перебила Лін, зрозумівши, до чого він хилить.

– …тим, кому необхідна допомога, нехай вони цього і не визнають, – продовжував Гебіон. – Одного разу ти подякуєш мені, панянко.

З води повільно вилізло товсте сіре щупальце, скрутилось гаком і поповзло до дівчини. Вона перестрибнула на край каменю. Щупальце слідувало за нею. Ближче, ще ближче – знову стрибок, і Лін перескочила «хобот».

– Ну-ну…

В голосі бога було знущання.

З Купелі виметнулись дві сірі «руки» з безліччю присосок. Вони рухалися набагато швидше, ніж сіре щупальце.

«Сокирою б…» – Лін уявила, як гостре лезо кришить мерзенні «кінцівки» на дрібний фарш, однак під рукою не було навіть манікюрних ножиць.

«Мабуть, саме час вчитися плавати!» – вирішила вона, відступаючи до серединної течії Тролорки.

Щупальце її випередило. Сірий «хобот» мертвою хваткою обвився навколо ніг і потяг до бірюзової води Купелі, де вже зникли монстри з присосками.

– Обережно, панянко, не поранься, – попередив Гебіон.