27.4

***

– Ти вижила. Я радий, – стримано привітав Лін імператор, особисто відвідавши її перед від’їздом із Храму Води.

– Ви теж. Не сказала б, що мені це подобається, – так само спокійно зауважила вона, насилу стримуючи «добрі» слова, готові зірватися з язика.

– Що ти собі дозволяєш, безрідна дівко?! – розлютився правитель.

– З розуму вижили, тату! Це що були за фокуси? Ви ж ніби як імператор? А імператор повинен піклуватися про все. Якщо своєї голови немає, можна хоч наказ віддати і зажадати звіт про виконання! Я не наймалась працювати піддослідною мишею у ваших недоглядах! Вам же начхати на обряди, і Геданіоту теж, і ваших людей набагато більше, ніж жерців, то чому не прислали човен, коли ще була можливість?!

Малдраб Четвертий почервонів до кінчиків вух. Напевно, він не відчував такого сорому з тих чудових часів, коли зустрічався з Іскрою в образі принцеси Гашами.

Все пояснювалося просто. Його Величність не був дурнем і те, про що говорила Лін, він прекрасно усвідомлював ще на березі. Але, крім цього, імператор зрозумів одну нехитру істину – якщо «дочка» героїчно (або мученицьки, як уже вийде) загине під час проходження Шляху Всіх Святинь, Маргалінайя стане вільною.

Принц занадто непередбачуваний, щоб коригувати його дії за допомогою шлюбу, та й, на відміну від батька, найближчим часом він не прагнутиме війни. Геданіот отримав свою іграшку – Гартон, і вона нескоро йому набридне. До того ж некерований двійник як королева сусідньої держави вже не здавався Малдрабу виходом із ситуації. Ось тільки віддати наказ про її ліквідацію правитель не міг. Совість не дозволяла. Або якісь інші почуття…

Відповіді на своє питання «принцеса» не дочекалася.

***

Лін стояла на березі Тролорки. Цей пологий, зарослий травою схил розташовувався набагато вище за течією, ніж Купіль. На землі давно панувала ніч. Вона заколисала табір паломників, зате різна живність почувалась у темряві цілком комфортно.

Як і підроблена принцеса…

Вона сумно посміхнулася собі – Карі напевно очей не змикає під її дверима, навіть не припускаючи, що Лін легко може вистрибнути у вікно другого поверху. У вигляді білявої красуні, ясна річ, хоч яка вже тепер різниця…

Повний місяць купався в бурхливих водах річки, чекаючи на свою дрібну подружку, зірки мерехтіли, складаючись у незвичні сузір’я. Дзвінко тріщали коники, пробували голос збадьорені нічною прохолодою жаби, зовсім поруч копошилися білі кролики, не лякаючись несподіваного сусідства. Вони не вважали двоногу гостю чужою!

Лін потерла руки. Вітерець, що дув від річки, холоднішав, а теплих речей у «імператорської доньки» не було. Хм, король Грайт напевно запідозрив би недобре лише через цей факт. Вчасно він помер…

Лін подумала, що від холоду непогано захищає другий вигляд, однак приймати його зовсім не хотілось.

Тихих кроків за спиною дівчина не розчула, та й хто міг би похвалитися, що помітив мага раніше, ніж той дозволив?

Ваніс зупинився віддалік, спостерігаючи за нею. Його кров? Ні, молодший брат помиливсь! У ній відчувалася невловима чужість для цього світу, якась віддаленість, через яку довкілля не звертало на неї жодної уваги. Хіба що?.. Дурня, бути того не може! Дівча напевно людина. Чи напівкровка? Але магії в ній точно немає ні краплі – ні людської, ні не-людської. Втім, яка різниця? Коли зустрінуться Рун і Рунна, чужа помре. Цього разу точно! А як тільки місяці почнуть розбігатися, не-люди позбудуться свого головного скарбу – лісу. Останній штрих – і крихітне заклинання завершить тиждень кропіткої підготовки, змусить зігнані на схід хмари впасти смертоносним дощем, перетворить на пил все живе, що не встигне сховатися. Все!

Рунна стрімко наближалась до зеніту. Ваніс із напруженою посмішкою дивився на неї. Він любив театральність, навіть якщо був єдиним глядачем власних спектаклів.

– Глянь угору!

Лін здригнулась від несподіванки.

– Нехай їхня зустріч буде останнім, що ти побачиш!

Всупереч здоровому глузду, що кричав про необхідність стрибати в річку після такого вступу, вона обернулась.

Біловолосий маг, той, якого Вім назвав своїм знайомим, криво посміхався і дививсь поверх її голови.

– Вгору! – знову почула Лін владний голос і без роздумів впала спиною у потік.

Пульсуючий згусток пронісся прямо над нею і ухнув у глибину. Вода одразу нагрілася, над річкою піднявсь густий туман. Дівчина відчайдушно заборсалася на мілководді, з жахом розуміючи – пірнути не встигне. Та й як пірнати, не вміючи?

Ворог підійшов ближче, пильно дивлячись під ноги, щоб, не приведи боги, не забруднитись, і з пафосом виголосив:

– У тебе була можливість померти красиво. Тепер же… здихай у грязюці!

З його рук зірвалися блискавки, вдарили її в груди…

Річка скипіла, в хвилях раз по раз спливала мертва риба, майнули кілька русалок… Лін немов розділилася на дві частини. Одна з них жадібно тяглась назустріч блискавкам, поглинаючи їхню силу, насичуючись і не в змозі насититись, а друга корчилася в страшних судомах, повільно вмираючи.