1.2

Карі, Зеліна, Марк… До речі, чому не видно Марка? Бути того не може, щоб він не чув невдоволення богині.

Своєї дружини, між іншим. Законної. Не особливо коханої, але тут уже судити не сусідам.

Лін кинула на сковорідку залишки цибулі, замела розсипане борошно і подумала, що деякі чудеса її все ж дивують. Наприклад, те, що Марк терпить ці дивні стосунки, хоча вони давно не приносять радості ні йому, ні Зеліні.

«Чому ви разом?» – одного разу чарівниця не витримала і запитала прямо

«Тому що не вистачає сил розійтися», – відповів він. І додав, що сам не розуміє, як із колишнього гвардійця, що найбільше цінив свободу, і ворога номер два (перше місце по праву займала Лін) самого імператора перетворився на звичайного підкаблучника. Втім, зв'язавшись із богинею, на долю не нарікають.

Адже не було ні великої любові, ні шаленої пристрасті. Хоча ні, пристрасть якраз і була, ось тільки вона надто швидко переросла у звичку. Потім – гра в шлюб під несхвальними поглядами оточуючих, вічні суперечки щодо всього на світі, зради на кожному кроці, ревнощі радше заради пристойності…

Одного разу Марк чесно визнав, що ця вистава надто затягнулася. Але ставити крапку йому не хотілося! Він краще б змінив сценарій. Однак тепер його думка означала не так уже й багато.

– Куди ж ти подівся? – пробурмотіла Лін, помішуючи юшку і стежачи, щоб не підгоріла цибуля. – Чи ви знову посварені? Не розмовляєте й ігноруєте одне одного? Як по-дитячому…

Швидкий погляд у вікно показав, що конфлікт із качками вичерпано. Зеліна, задерши поділ сукні майже до вух, поспішала додому, Карі заганяв пернате «господарство» у свій двір.

– Як вони? – Лін штовхнула стулку вікна, і вітер знову пройшовся кухнею.

– Сьогодні посидять вдома. – метаморф зачинив ворота. – Не вистачало ще, щоб люди подумали, начебто наша птиця їсть траву і видає кожен день коштовності. І так на нас косо дивляться… Знаєш, зазвичай це все вирощують на м'ясо, а не заради забави.

– Погодься, зазвичай – точно не про нас. – Забувши про все, Лін висунулася з вікна, щоб відповісти на короткий поцілунок, і відразу ж засичала, тому що край фартуха потрапив у вогонь. – Не заважай!

– Ти не зобов'язана це робити.

– А ти не зобов'язаний сидіти в забутій богами глушині.

– Гей, я, взагалі-то, зобов'язаний! – обурився Карі. – Це мене засудили до вічного заслання у Світ Тварюк, забула?

Лін відсунула сковорідку і зняла юшку з відкритого вогню.

– Через мене, – сказала, не дивлячись на чоловіка. – Я все добре пам'ятаю.

– Не треба змагатися, – запропонував він. – Погодься, моїх помилок вистачило б на… Це ще що?!

Здивований вигук стривожив чарівницю. Вона здригнулась, а наступної миті по її плечах розсипалося довге золотисте волосся.

– Чорт! – Лін сховала за вухо непокірне пасмо, що мить тому мало звичайний темно-каштановий відтінок. – По-моєму, це вже виходить з-під контролю.

– Люба…

– Вибач, звичка. Вічні хованки погано діють на нерви… Люди зазвичай ойкають, а у мене включається другий вигляд.

– Лін…

– Ну добре, справжній, хоча я в це і не вірю. Складно бути завжди насторожі, правда ж? У нормальних людей одне обличчя на всі випадки життя, а у мене й тут перебір.

– Ну навіщо ти…

– Гаразд, я не скаржуся. Ця, як ви її називаєте, «не-людська частина» непогано захищає від небезпек. Та й зіпсовані тістечка можна їсти без побоювання. Стривай, зараз повернуся до норми.

Лін заплющила очі, зосереджуючись. Чомусь другий вигляд проявлявся майже миттєво, а ось для повернення до звичайної «себе» був потрібен час. Це й стало причиною того, що друзі вважали світловолосий блакитноокий образ справжнім, а зовнішність двійника – підробкою, творінням магії, «фальшивкою» і так далі.

– Вже? – запитала Лін, не піднімаючи повік.

– Не розумію, чому для тебе це так важливо.

Вона розплющила очі і відкинула з лоба темно-каштановий чубчик.

– Тому що я хочу бути нормальною, – пробурмотіла, відвертаючись. – Що там сталось?

Замість відповіді Карі вказав на сусідський будинок, де явно відбувалося щось незвичайне. З вікон било світло, на його тлі металася фігура в сукні з криноліном, двері були відчинені навстіж.

– Зеліна догралась? – у голосі метаморфа не було зловтіхи. – Чому мене це не дивує?

– Може, тому, що ми очікували щось таке давним-давно?

Вони ледве встигли вийти за поріг, коли ворота різко відчинилися, пропускаючи кремезного чоловіка в широких сірих штанах і світлій сорочці навипуск. Хоча на його засмаглому обличчі поки не з'явилося ані зморшки, в волоссі оселилась сивина, а в погляді таїлося занепокоєння.

– Марку!

«Ти живий!» – Лін стримала закінчення фрази.

– Теж це бачили? – Він посміхнувся, але його очі не сміялися.

– Таке важко не помітити, – обережно погодилася чарівниця, запідозривши, що Марк прийшов сюди лише для того, щоб вони з Карі не заглянули в сусідську оселю і не зрозуміли, в яку халепу потрапила Зеліна цього разу. – Щось… щось… – Вона ніяк не могла підібрати слова. – Щось трапилося? – вибрала, нарешті, найнейтральніше.