ГЛАВА 2.1. Коронований сюрприз

{ «Сюрприз!» – вигукнула ельфійська шпигунка, вилазячи з-під ліжка старого імператора.

«Серце…» – тихо прошепотів Малдраб Перший.

«Перші сто років при дворі Веллійської імперії», Бест Влайський}

Розквіт Веллійської імперії давно минув, і тепер про колишню славу нагадувала хіба що її величезна територія, що простяглася від Храмових земель на сході до Крайніх гір на заході, і від Гартона, південного сусіда і вічного суперника, до Клуса, північного притулку магів.

Справедливості заради Лін не могла не зауважити, що за останні десятиліття Малдраб Четвертий зумів навести в державі хоч якийсь лад. І нехай методи корони залишалися такими ж кривавими, як за часів правління прадіда нинішнього імператора, значна частина населення була щаслива.

Не-людські найманці, на яких імператор витратив половину досить бідної скарбниці, повністю виправдали очікування, незважаючи на вороже ставлення простих людей.

Міжусобиці великих землевласників припинилися за неповний місячний цикл. Розумні власники земель вдруге присягнули Його Величності на вірність, сильні – ощасливили спадкоємців, вирушивши на вічний спочинок у фамільні гробниці, а розумні й сильні поповнили проріджені реформами ряди міністрів.

Армія потроху збільшувалась, а податки, навпаки, скорочувалися, та чомусь доходи держави не зменшувалися. Перепис показав, що народжуваність із кожним роком зростає, і тепер населення Веллі майже вдвічі більше, ніж півстоліття тому. Це легко пояснювалося: загроза війни з Гартоном зникла, внутрішні конфлікти зійшли нанівець, економіка повільно, але наполегливо тяглася вгору, і навіть маги потроху поверталися в рідні краї – загалом, були всі умови для створення сім'ї.

Звісно, незадоволених нинішнім станом справ теж вистачало, та закривати роти в імперії навчилися давним-давно. Шахти в Крайніх горах швидко позбавляли зайвого красномовства, а особливо настирних чекало так зване «вічне» вигнання. Величезний континент у західній півкулі, який воля Перших магів перетворила на Закритий світ, уже поглинув чимало державних злочинців. Ідеальне місце, щоб позбавлятися від неугодних! Потрапити туди міг кожен, але вибратися не вдалося нікому.

Цей материк був накритий ковпаком магії, що призначався, за офіційною версією, стримувати Тварюк. Щоправда, деякі вільнодумці вважали, що стародавні маги просто насолоджувалися безмежною силою. Не думали ж вони про благо людства, створюючи Велику пустелю і Крайні гори на місці колись родючих земель?

Світ Тварюк… Вища міра покарання, до якої Малдраб Четвертий особисто засудив Карі і, заодно, Лін. Хіба вона могла покинути того, чия любов примирила її з цим світом? А Зеліна і Марк потрапили під покарання випадково. З іншого боку, тоді гвардійцю імператор обіцяв доля гіршу, ніж вічна боротьба з Тварюками… Але що для богині портал, спрямований на територію вічного вигнання, нехай і створений особистим магом правителя? Вона змінила напрямок – і добридень, Тихі Їжачки, село біля кордону з Храмовими землями і Старилісом!

Жодної метушні, чисте повітря, свіжі продукти… Вони вибрали спокійне життя, тому що боротися з системою марно, та й що може бути небезпечнішим за розлюченого володаря? А так гнів Його Величності вихлюпувався численними політичними чистками. Зеліна злилася, не бажаючи животіти в глушині, але тримала дану чарівниці обіцянку не висовуватися до самої смерті Малдраба. Мабуть, це була одна з тих небагатьох обіцянок, які богиня намагалася не порушувати. Втім, спочатку вона пропонувала допомогти імператору зі шляхом на той світ, але друзі зуміли знайти вагомі аргументи проти цієї ідеї.

Що сталося б із країною, спадкоємець якої тільки народився? Поділ влади, нові порядки, кров! І хоча Зеліну такі дрібниці мало турбували, вона визнавала – краще потерпіти, ніж знову з кимось змагатися, битися, втікати… Богиню не можна вбити, зате їй можна заподіяти безліч незручностей, а рудоволоса красуня цінувала комфорт.

– Дівчинко моя, ти майже не змінилася! – розчулено промовив імператор із глибокого м'якого крісла, що колись прикрашало його власний палац. – І стала ще вродливішою! Прошу вибачення, але у вас тут така кумедна мода! Ні-ні, це коротке плаття дуже тобі личить, ти не подумай поганого. І довге волосся! О, у тебе на зап'ясті кільце! Обручка? Ти вийшла заміж? За кого? Невже Марк зміг підкорити мою дівчинку? Ох, прошу вибачення, забув! Тобі ж подобався той молодий метаморф. Зовсім не пам'ятаю його обличчя… Це він? Які страшні очі… Прошу вибачення. А у твоєї подруги миле намисто… Я знаю її? Здається, ми десь уже зустрічалися, дорогенька. Таку яскраву зовнішність важко забути! Дозволиш запросити тебе на вечерю?

Стільки років пройшло… І начхати, що попереду безкінечність, ці роки кожен із чотирьох, що отетеріло застиглих перед Його Величністю, міг провести по-іншому. Нехай у цій самій оселі, займаючись тими ж справами і повторюючи ті ж помилки, але без постійної напруги, без страху перед майбутнім і, головне, без очікування чужої смерті.

А Малдраб Четвертий ніби й не пам'ятав про свою ненависть, яка колись злякала навіть богиню. Зацікавлено переводив погляд з одного здивованого обличчя на інше і мирно розмовляв, задовольняючись кивками у відповідь.

– Дуже гарний будинок! Здається, схожий килим лежав у моїй спальні. Хм, а я вважав, що жодного ткача в Закритий світ не кидали… То ми зараз у Реха? А де він живе? Мені треба з ним поговорити. Він же колись був некромантом, може, щось путнє порадить… Які милі фіранки! А чому все в таких тонах? Золото і пурпур – кольори імперії. Я думав, у вас будуть неприємні спогади про Веллі…