4.2

– Мені здається, немає сенсу знайомитися, двійнику. – Маргалінайя підвелась і пішла назустріч господині садиби.

Схоже, Її Високість щосили намагалася надати голосу насмішкуватості, але приховати нотки презирства їй не вдалося.

Лін, проігнорувавши шпильку, попрямувала до сараю. Відімкнула замок, зачерпнула відром зерна з глибокої бочки, замкнула двері… Принцеса слідувала за нею по п'ятах.

– Дівко, та ти язика проковтнула! – Маргалінайя терпляче перечекала годівлю птахів, проте корову її нерви не витримали – надто помітну цікавість проявила тільна, і тому дуже велика, Мушка до високого пір'я на капелюсі Її Високості, та й тіло, що лежало в кутку на купі сіна, доповнювало страшнувату картину, хоч і хропіло досить жваво.

Лін знову промовчала. Вона не намагалася показати характер – просто не знала, що сказати. «Ласкаво просимо в наш світ, принцесо. Навіщо ви хочете вбити власного сина?» – чи як?

– Батько запевняв, що ти давно там, звідки я прийшла, і у мене не було причин йому не вірити. Правда, цей дурень Дісон попереджав, що в моїх планах без тебе ніяк… Зацікавила, двійнику?

Чарівниця налила в ночви свіжої води, поставила на місце відро і коротко відповіла:

– Ні.

– Ось і голосочок прорізався! Посмілішала… А раніше важко було видати хоч звук, так? Не лякайся, від потойбічних завжди віє загрозою, усі спочатку мову втрачають!

– Раніше, принцесо, ти не ставила прямих запитань, – відрізала Лін, сама не розуміючи, чому відчуває до співрозмовниці таку неприязнь. – А тепер, будь ласкава, опусти дзеркало, у них вдома нікого немає, і переходь до справи, а то мені ще сніданок готувати.

Маргалінайя на мить розгубилася. Моргнула, відкрила і закрила рот, неаристократично хрюкнула і, нарешті, запропонувала:

– Допомогти на кухні? – Вона поплескала рукою по мішечку, що висів на поясі. – Оціниш заморські травички.

– Дякую, але від отрут у мене нетравлення, – парирувала Лін, – тому як-небудь іншим разом. Ще щось?

Маргалінайя натужно розсміялася:

– Погодься, у мене було все найкраще, і навіть двійник трапився донезмоги кумедний! Обожнюю татка! Слухай, може ну його, цього Арголіна, га? Заберу я краще батька! Ти ж не проти, двійнику? Ха-ха-ха!

– Навіщо тобі хлопчик? – не підтримала тему імператора Лін.

– Хлопчик? А, ти про мого сина? Мені він не потрібен… Він не потрібен, розумієш? Ні? О, як же я могла забути? Ви всі вважаєте, що, побувавши у світі Смерті, я хочу забрати в ті чудові місця своє дитя. Яка дурість! Я не збираюся повертатись туди, звідки ледь вирвалася. Моє життя тільки починається, двійнику.

– Ти знаєш, як мене звуть, принцесо.

– Лін? Це безглузде скорочення мого імені, дурепо! Воно не твоє. Втім, роби як хочеш, воно однаково нічого не означає.

Вона гордовито посміхнулася. Мертва… Ні, Маргалінайя вважала себе живою і повертатися до Реха не збиралась. Але чи варто вірити її словам? З потойбічного світу без згоди бога Смерті вийти неможливо, навіть некроманти це враховують. Та й Арголін говорив про печатку Смерті… А принцеса сказала, що вирвалася, тож…

– Люба і незвичайна, – перервав плутані думки чарівниці знайомий голос. – Ласкава і ніжна… Значень багато, в цьому і вся принадність імен, Ваша Високосте. Ти чому мене не покликала? – поглянув метаморф на Лін. – Важко було сказати?

– Первісний? – в голосі Маргалінайї були нотки захоплення. – Високо мітиш, двійнику. Хотілося б поговорити довше. Шкода, нас так недоречно перервали… Удачі на коронації!

Ворота грюкнули, закриваючись за гостею, а Лін раптом усвідомила, що птахи, які зазвичай не звертали уваги ні на що, лише зараз починають вилазити із закутків і ходити по двору з незалежним виглядом.

– Сніданок на столі, мила. – Карі прогнав особливо нахабного півня і відповів на невисловлене запитання дружини. – Хованки закінчилися, тому час припиняти твоє добровільне заслання на кухню.

***

– Якийсь він невеликий. – Метаморф невпевнено озирнувся, але більшого палацу поблизу не було. – Якби не гості, ми б його ніколи не знайшли… Точніше, ніколи б не подумали, що це тут.

– Знайшли б, – оптимістичніше відгукнулася Лін, – у місті він найвідоміший. Це ж не Влая, де у кожного багатія такий «будиночок».

Вони підходили до масивних воріт, відчинених із нагоди свята. За високою огорожею чувся гул багатьох голосів – оскільки новостворене королівство було невеликим, на коронацію правителя запросили всіх підданих, і, мабуть, частина кіратців зраділа  запрошенню. Транспорт представників місцевого «вищого світу» заполонив незайняту частину головного майдану, прості люди підходили пішки, іноді спалахували портали, крізь які прибувала веллійська знать.

– Даремно ми це затіяли, – тихо сказав Карі. – На Півночі не люблять не-людей… і привидів. А нападати складніше, ніж оборонятися…

Лін вкотре пригладила волосся, що вибивалося через сильний вітер, провела долонею по обличчю, немов перевіряючи, в якому вигляді вона зараз, і невимушено відповіла:

– А ми ніколи й не пробували нападати.