4.3

Для простих городян перед палацом встановили довгі, грубо обтесані лави, що виділяли запах свіжої смоли. Багатії розмістилися на звичайних садових лавках, зібраних, очевидно, в їхніх власних садках. Всередину кіратцям без видатного родоводу шлях було закрито, але кілька магів-підмайстрів уже підтримували магічні кулі, що відображали парадний зал. А так звана місцева знать юрбилася біля входу в будівлю – дворецький старанно стежив, щоб усі записували імена і титули в товсту книгу.

– Навіть тут черги, – пробурмотіла Лін, притулившись до блакитної стіни за якимось дебелим паном. – Я немов додому потрапила…

Метаморф тихо хмикнув. Незважаючи на те, що чарівниця нічого не пам'ятала про минуле життя, вона прекрасно знала свій світ і частенько розповідала друзям байки про нього і його звичаї. Іноді її розповіді нагадували фантазії, але часом потрапляли в ціль – люди скрізь люди і поводяться в схожих ситуаціях однаково.

– Пані, дозвольте відрекомендуватися – Крагол, барон Ендірейнський, – несподівано пробасив поруч чийсь тягучий голос. – А це мій друг, граф Малейн, колишній очільник Тойяни, і його дружина, незрівнянна Кложена.

Лін відірвалася від складання байки про черги і підняла очі. Натовп знатних персон помітно поменшав, зате з'явилися нові персонажі. Краголом виявився той самий товстун, за яким вона стояла, і, на її думку, все це знайомство затівалося з однією метою – вмовити їх із Карі пропустити вперед знайомих барона, що підійшли тільки що. Та, судячи з виразу обличчя графа, в його планах бесід із незнайомцями не було.

– Каріман, – ввічливо відрекомендувався метаморф, якого обидві знатні персони проігнорували, – герцог Лоранський. І моя дружина…

Графиня тихо зойкнула, перервавши його фразу.

– Що трапилося, люба? – процідив крізь зуби граф. – Пам'ятай про пристойність.

– Лорана… Римай… острів Римай! Дорогий? О, прошу вибачення, це було несподіванкою… Ви мене вибачите? – Пані Кложена махнула накладними віями і пильно подивилася на Карі, ніби очікуючи, чи не почне він їсти її прямо зараз.

Той кивнув.

«Це тільки початок», – подумала Лін, просуваючись на кілька кроків ближче до входу. Здається, тепер нові знайомі і не думали про те, щоб проскочити без черги.

Втім, барон виявився більш товстошкірим, аніж його нервові друзі. Він похвалив погоду ( «Сонечко, ах!»), негативно відгукнувся про організаторів коронації («Був би я на їхньому місці…»), висловив зацікавленість «розібратися» з тим, хто прибув не в кареті, а у власному будинку («… та ще й у сільському!») і, нарешті, зважився запитати:

– Якщо ви не з Тойяни, то чому не йдете всередину? Записуються лише…

– «Знатні роди підданих Його Величності світлого короля Арголіна Першого», – зі зневагою процитував граф.

– Щоб мати можливість оцінити систему зсередини, – туманно пробурмотіла Лін, намагаючись пригадати, де вона чула про Лорану і який стосунок до того міста має метаморф.

– А-а-а, – вдумливо проговорив барон, – то ви з органів… чи ні? Неважливо! Можете мене заарештувати, але я скажу: система прогнила! Вона не функціонує як треба, вона нехтує правами і простолюдинів, і знаті! Ось, подивіться на моїх друзів. – Він тицьнув пальцем у пониклого графа і напівнепритомну графиню. – Вони вірою і правдою сорок років служили імперії! Вони владу віддали без заперечень! І сьогодні їхня дочка виходить заміж, а вони товпляться тут, як якісь… якісь… Ви знаєте, що у нас весілля означає кінець одного життя і початок нового? І половину цього дня наречена має провести з батьками! Вони побачать її вже під покривалом…

– Тихіше, Краголе, – першою схаменулася графиня і спробувала стримати кривдника імперії.

Але барон розійшовся не на жарт і зупинятися не збирався.

– Ви хоч розумієте, як важливо дотримуватися звичаїв?! Та коли я видавав дочку заміж… Та я… Це ганьба! Імператор і його поплічники забули про мораль, вони…

– Краголе, тихіше, – безпристрасно промовив Карі, – за вами стоїть начальник варти.

Товстун швидко обернувся.

– А, Джерінер, – промовив полегшено. – Все нормально, він розділяє нашу думку. Ви знайомі? Тож усе-таки з органів? Але нічого не вийде, я зараз приймаю клуські рожеві пігулки від подагри і за свої слова не відповідаю. Та-та-та, ля-ля-ля, та-та-та! Це будь-який лікар підтвердить! Ля-ля-ля!

– Ми з будинків на майдані, – спокійно пояснила Лін, якій було ніяково дивитися на кривляння барона. – Пане Джерінере, де Зеліна?

Сивочолий вояка хвацько поправив капелюх із пером веселунки [13] і сумно повідомив:

– Я теж сподіваюся, що одного разу вранці зможу відповісти на це питання.

Черга майже закінчилася. Карі записав своє ім'я під п'ятдесят третім номером, Лін стала п'ятдесят четвертою. Вони увійшли всередину, де лунали музика і передзвін келихів, а в дверях виникла невелика заминка.

Колишній очільник Тойяни, записуючи титул, кинув погляд на верхні заповнені рядки і впав непритомним, поставивши чорнильну пляму посеред аркуша. Дружина почала обмахувати Малейна мереживною хустинкою, барон – плескати по щоках… А Джерінер вирішив допомогти знайомим і продовжити список.