ГЛАВА 5.1. Коронація

{Люди поважають владу: бідні підкоряються багатим, багаті – знатним, знатні – правителям, правителі – богам… А боги думають, що можуть усе. Яка омана!

«Перші сто років при дворі Веллійської імперії», Бест Влайський}

Усе повторювалося. Так, це був інший палац і навколо метушилися інші люди… Багато інших людей! Але Лін могла із заплющеними очима описати і інтер’єр, і те, як пройде церемонія.

Це вже відбувалося. Давно… Їй і самій не вірилось, що таке можливо, та організатори коронації мали дуже специфічне почуття гумору. Чи?.. Ні, не могли ж вони знати, що прийде та, для кого колись прикрашали квітами схожий зал! Чи знали? А якщо Малдраб Четвертий подарував онукові королівство лише задля того, щоб принцеса після повернення насолодилася обрядом, до якого колись не дожила лічені дні?

«Ні, це вже параноя» – Лін міцніше стиснула руку чоловіка.

Всередині панувала розкіш. Ворсисті килими м'яко пружинили під ногами людей, що ступали обережно, як по трясовині. Важкі складки оксамитових портьєр повністю закривали невеликі вікна, створюючи відчуття підземелля. Яскраві світляки сліпили, а зайва позолота немов волала: «Це не ваше свято!». Саме так – усе навколо було чужим, принесеним ззовні, і кіратці, що квапливо проштовхувались до стін, не могли не відчувати свою незначущість.

Їхня земля, їхнє місто, їхня головна гордість – графський палац, тепер належали чужинцям. І нехай на вулиці яскраво світило сонце, віяв свіжий вітер і тяглися вгору ретельно вирощені на піщаному неродючому ґрунті, а нині обкраяні аж до коріння кущики, тут був інший світ. Наче у вхідних дверях облаштували портал, що одразу переносив у столицю імперії. Або в Гартон.

Але в Греї [14] золото і блакить, кольори нинішнього правителя, тішили око, допомагаючи створити свято, а від червоно-жовтих шовків влайських залів віяло теплом.

Поміст в одному з кутків залу, поки ще порожні крісла-трони, масивна корона, виставлена на загальний огляд під пильним наглядом імператорського мага, кошики з пелюстками квітів, терпкий запах лілій – цілком можливо, це були незмінні атрибути коронації у всіх державах континенту, але Лін дивилася навколо і бачила інший зал.

Тоді їй здавалося, вибір зроблено. Гра закінчилася, вийти з неї не вдалось, тож треба прийняти життя таким, яким воно є, оновити цілі і перейти на новий рівень… Скоритися імператору, що кидався з однієї крайності в іншу. Зображати принцесу до кінця своїх днів.

А коли надія зникла, з'явилися любов і майбутнє. Карі… Він витягнув її з того брехливого світу, з яким вона встигла змиритися, і благородно спробував відійти вбік… Ха, спробував! Лін би ніколи не зробила перший крок, але коли почуття метаморфа були озвучені в присутності сотень свідків і потрапили в ціль, вона не вдавала, нібито нічого не сталося. І жодного разу про це не пошкодувала.

– Швидше б уже, – прошепотіла молоденька дівчина, що стояла неподалік у товаристві батьків. – Мені тут страшно…

Її мати зітхнула, а батько крадькома озирнувся і дістав з-під поли пляшечку, до якої за час очікування прикладався не раз.

– Тату, дай мені…

Відповіддю було обурене сопіння, потім щось булькнуло.

Метаморф легко стиснув руку дружини, привертаючи її увагу.

– Вона п'є сльозунку [15], – тихо промовив одними губами, – і не морщиться. Зріст – три з половиною чеші, волосся – перука, очі сірі, ніс кнопкою… Бачиш?

– Ага, – відгукнулася Лін і повернулась до дивного сімейства, що опинилось у центрі уваги. – Цікаво, звідки ти знаєш запах сльозунки? Хіба в Лорані вона популярна?

– Лін…

– Вибач, дорогий мій, але якось воно цікаво виходить – цього прекрасного дня дізнатися, що один із двох членів нашої сім'ї має титул. Хоча… знаєш, найдивніше…

– Лін, кожен метаморф має титул, це ніби як давня традиція. Один на всіх, між іншим! Забула? Колись Початкові були єдиним цілим. Римай – наша батьківщина, Лорана – столиця, розумієш? Я ж тобі книгу показував! Ти розвеселилась, а я не загострював уваги.

– Чому?

– Це просто формальність. Пережиток минулого. Щось на кшталт неприємного родового прізвиська, яке і не приховують, і не афішують.

– Так? Я б не сказала, що тебе воно бентежить.

– Серед людей усі ці дурні титули мають значення.

– Серед людей? А я, по-твоєму, не…

– Ти не любиш аристократію!

– Але тебе я люблю!

– А я тебе.

Обидва розсміялися. Сваритися з тим, хто знає тебе настільки добре, що легко виправдається, та ще й постане у виграшному світлі, – собі ж дорожче. Сперечатися – завжди будь ласка, а ось зі сварками у Лін не виходило. Одного разу їй здалося, ніби це дуже неправдоподібно, адже не можна так, щоб ані образ, ані недомовок, ані обману, ані невдоволення… А потім вона подумала: «Боже, про що це я? Скаржуся, що життя занадто гарне, а щастя занадто багато? Час припиняти цю дурню!».

– Дякую, пане. Дякую, пані, – несміливо прозвучало поруч.

– Нема за що, – невесело сказав Карі.