6.3

Знадвору криві хрести було видно чіткіше, і їх усе додавалося. Як не дивно, більшість некромантських атрибутів височіли біля задньої частини огорожі, а не біля відчинених воріт, у яких стояла Зеліна і уїдливо характеризувала кожного з магів. І багато хрестів починали світитися блідим тьмяним світлом…

– Пообіцяй, що відповіси чесно, Початковий. – Маргалінайя теж спостерігала за вулицею і заговорила вперше за весь час після пам'ятної коронації. – Або не відповіси взагалі.

Метаморф кивнув. На той момент він не знав нічого такого, про що не міг би спокійно розповісти. Або промовчати.

– Навіщо ви тут?

Карі зітхнув. Що ж, вона сама вимагала правду…

– Тому що твій син, якого ти хотіла вбити, попросив нас про допомогу.

Принцеса скрипнула зубами:

– Не вбити, а врятувати! Батько знав про це… Та що тобі розповідати, однаково не зрозумієш. Ти навіть уявити не можеш, як жити, коли на голові корона. Це… Уяви приборкувача у звіринці, де немає кліток! Поки у нього батіг, хижаки ховаються і точать зуби, а потім якась дрібна тварина кусає його за руку і… Я хотіла, щоб мій хлопчик навчився виживати! Чуєш, Початковий? Не жити, а виживати! І в мене вийшло! Так, вийшло! Тепер він завжди насторожі, і, сподіваюся, ми зустрінемось нескоро… Люди такі дурні! І батько… Ви вірите всьому, що бачите, але забуваєте, що дивіться крізь чужі істини. Складно пояснити, еге ж? Їй простіше. Лін… Адже вона ніколи не стане частиною нашого світу.

– Чому?

– Вона чужа, хіба цього недостатньо? Вона все ще хоче повернутися. Не знав? Ха-ха! Не хвилюйся, це неможливо! Але найголовніше – коли вона робить висновки, то часто забуває про особливості цього світу. Правда ж? Правда? Тоді слухай далі. На перший погляд усе просто: в країні давно назрівав переворот, тато через реформи втратив більшість прихильників… Зрозумівши, що надто пізно міняти політику, він спробував врятувати хоч онука! Фарме вчасно підметушилась і забезпечила собі тепленьке місце, а я… Я отримала другий шанс у невдалий час. Рех якось сказав, що колесо історії не можна ні повернути, ні зупинити, але мені здавалося – після світу Смерті я сама легко розгребу всі справи… Ох, які були плани! Навіть друга історія з двійником у них є. Що, вже? Але…

Криві хрести навколо огорожі спалахнули одночасно, заливши будинок примарним білим сяйвом. Здавалося, воно не просто йшло від некромантських пристосувань, а піднімалося вгору, відбивалося від низько навислих хмар і лише потім падало на землю. Тривожно закричав півень, його крик підхопили інші птахи і заметушилися у дворі. Десь вдалині заіржали коні, почувся надривний дитячий плач, завили собаки…

«Добре, що Маніш утік ще взимку», – полегшено подумав метаморф, уявляючи, яку колотнечу вчинив би зараз «майже приручений» пес із Пустки, якби він не втік до зграї диких родичів. І обернувся до Маргалінайї.

Принцеси поруч не було. На тому місці, де вона стояла, повільно танув щільний туман.

– Здивований? Богиня Життя не здатна захистити того, хто належить Смерті, хоч я і сподівалася до останнього. Тепер слухай уважно, Початковий! Фарме з роду некромантів, тож її тенета розірве тільки «жива» книга. Батько не хворий, але він повільно втрачає сили. Повільно вмирає! Ти бачив ключ і зможеш створити такий самий, а вона… твоя Лін… Вона знайде потрібну сторінку. – Світло хрестів погасло, однак туман розсіювався й далі. – Стривай! Он там, за хрестами! Дзеркальний півмісяць?.. Навіщо? Невже це я – не справжня? Я не з потойбіччя?.. Тоді хто я? Ф’єрі? Не вірю… ні! Ні! Будь ласка, ні! Ні… Тож некроманти лише створили шлях силі, яка знищує мене, і попереду немає нічого… Я була ширмою! Виходить, Фарме… Невже я помилялась?! Вона некромантка, ф’єрі не її стихія… Вона теж приречена? І батько! Ні, не батько, а… як його назвати? Хто він мені, га? Хто, якщо я – не я?! А час… його вже мало… краще поспішати… краще… Знищ їх, Початковий! Знищ творців ф’є…

Останні слова Її Високості заглушилися торжествуючими криками з-за огорожі, що несподівано змінилися криками болю і страху. Стало так ясно, ніби сірі хмари раптом розійшлися, хоч на землю впало кілька крапель дощу. Блиснуло… не в небі – біля воріт. Порив вітру приніс запах горілої плоті.

Зеліна парила в повітрі. Карі ніколи не бачив її такою – надзвичайно мовчазною і одухотвореною, богинею, що спокійно дивилася зверху вниз і без краплі сумніву на обличчі обривала нитки людських життів. Вона ніби мала на меті знищити всіх некромантів і методично виконувала план, не помічаючи, що противники не намагаються ні чинити опір, ні бігти, а лише стоять на колінах, закривши голови руками, і просять помилування. Криві хрести лежали на бруківці упереміш із обвугленими тілами тих, хто повертав принцесу. Скільки їх було? П'ятнадцять або двадцять, може – більше… І з кожною миттю число трупів росло.

«Чому вони не тікають?» – думав метаморф, обережно наближаючись до побоїща. Нюх довелося «прибрати» – нехай Карі і вважав себе звичним до всього, зір пристосовувалося до жахливої картини легше ніж ніс.

– Хто прийде з війною в мою оселю, залишиться навічно біля її стін!

Карі дивився на руду і не вірив, що це та сама жінка, поруч з якою він прожив стільки років.

«Хоч би Лін не вийшла з підвалу…» – крик чергової жертви, яку наздогнала помста богині, перервав його думки.

Він повинен зважитися. Згадати, що Первісні були першими творіннями цього світу, припинити безглузді вбивства, стати на шляху смерті…