8.2

– Е-е-е… вибачте! Я вас не помітила, – з голови чарівниці геть вилетіли заготовлені фрази про честь сім'ї та аудієнцію у короля.

– Все гаразд, Ваша Світлість, останнім часом мене часто не помічають, – філософськи відповів старий, виходячи з тіні. – Відтоді, як я помер, тільки з молодим королем і вдалося словом перемовитися. Але у всьому є позитивні сторони, – поспішив додати він. – Наприклад, не потрібно одягати цю жахливу ліврею нового фасону, і зі скарбником сперечатися не треба. З жінками проблем немає… Нащо мені тепер жінки? Одне засмучує: той бундючний індик, якого призначили моїм наступником, нічого не розуміє в нашій справі. Дивіться, пані, ваша подруга його за дві секунди окрутила, але ж сама принцеса наказала нікого не пускати після заходу сонця!

– Принцеса? – перепитала Лін, уже розуміючи, про кого йдеться.

– Троюрідна тітка Його Величності за материнською лінією, – завчено відчеканив привид. – Дуже серйозна пані! Вона як дізналася, що тут самозванка заправляє, відразу облишила всі справи і примчала в Кірат. Я вам ще не набрид? – несподівано поцікавився дворецький. – А то ваша подруга пішла…

Лін на мить обернулася, щоб переконатись – Зеліна дійсно зникла.

– Ні-ні, що ви! А як звуть принцесу? Я бувала у Влаї, може, ми навіть зустрічалися, але у Його Величності стільки родичів, усіх хіба згадаєш?

Старий не помітив фальші в словах чарівниці, та й звідки йому знати, що Малдраб Четвертий рідних племінників за людей не мав, а про троюрідних напевно й не чув…

– Її ім'я – Магайя, світла принцеса Магайя. Кажуть, ніби самозванка приходила з того світу, – просторікував старий, – а наша пані змогла її відправити назад. Чули таке?

Чарівниця заперечливо похитала головою, обмірковуючи інформацію. Отже, самозванкою називали не її саму.

– А ще я краєм вуха чув, що принцеса Маргалінайя повернулася зі Світу Тварюк! Ех, як недоречно захворів імператор…

Зі Світу Тварюк! У Лін запаморочилася голова. Оголошуючи себе принцесою, вона лише хотіла сплутати карти справжньої Маргалінайї, внести, що називається, сум’яття в команду ворога, а як усе обернулося? Правда відома тільки Малдрабу і його наближеним, Арголін знає красиву історію-вигадку, а народ пам'ятає офіційну версію подій.

«Державний злочинець, засуджений до вічного вигнання, силою затягнув світлу принцесу в Закритий світ» – саме так повідомляли глашатаї. Подальша смерть принцеси малася на увазі як природне продовження подій і у Веллі рік не знімали траур.

Простіше вибратися з царства Реха, ніж подолати бар'єр, що відокремлював континент Тварюк від решти світу. Але людям подобається вірити в нездійсненне! Дочка імператора, яка зробила неможливе, – чим не героїня для нової легенди? Тим паче справжня Маргалінайя ніколи не заявляла про свої права, навіть ім'я трохи змінила, а тепер взагалі називала себе «попередню» самозванкою!

Чи?.. Чи що?!

Принцеса зацікавилася Марком… зацікавилася…

– А ви чому прийшли, пані? – У старого зненацька прокинулася підозрілість. – Сонце вже зайшло, ніяких відвідувачів!

– Розумієте, я… я ясновидиця. – Лін відмахнулася від початкового плану і почала імпровізувати. – Коли мені повідомили про хворобу Його Величності, я одразу ж зібралася в дорогу, щоб допомогти йому.

– Це як? – недовірливо примружився привид. – Вперше чую, щоб ясновидіння лікувало хвороби.

– Не лікувати. – Чарівниця пильно подивилася в очі співрозмовнику. – Допомогти. Розумієте, про що я?

Дворецький витримав її погляд і неквапливо кивнув:

– Розумію… Всі знають, тут справа нечиста! Однак мені потрібні докази.

– Вибачте, ось так, з порога… – почала Лін, але старий перервав її:

– Докази вашого дару!

«А він не простий!» – чарівниця перебирала в пам'яті відомості про Тойяну, короля, Маргалінайю. На думку не спадало нічого путнього.

– Ну? – поквапив привид.

– Прийшов як гість, а став в'язнем, – навмання кинула вона, маючи на увазі день коронації і долю невдах, які потрапили під гарячу руку варти.

Старий насторожено покрутив головою і уточнив:

– Ви змогли це тут відчути?

Тут? Ні, той інцидент стався в парадному залі! А тут…

– Сірі очі і волосся як попіл, – тихо продовжила Лін, пристрасно бажаючи, щоб її звинуватили у брехні. – Він дивився тільки на неї… Так дивляться на богиню! Але в ньому жив страх. – У міру того, як витягувалося обличчя дворецького, чарівниця розуміла, що потрапила в ціль. – Сміх! Так, вона сміялася! А він тремтів… Ні, я помилилася! – Старий здригнувся. – Не страх, а ненависть… Він її ненавидів, але обожнював! Потім вона… Не бачу! Не можу відчути! Вона гралася. Знущалась. І…

– І наказала відкрити катівню, – тихо закінчив дворецький. – У підвалі. Я бачив…

Але Лін уже не слухала.

В ній прокидалася лють – чиста, не затьмарена сумнівом або співчуттям, воістину нелюдська лють… Напевно, Зеліна відчула щось схоже, коли не змогла захистити свою гостю. Чарівниця не знала напевно. Вона лише розуміла, що без докорів сумління зламала б Маргалінайї шию, якби принцеса з'явилася зараз в полі зору.