ГЛАВА 9.1. Колишні ролі

{Кажуть, коли Ллеорелла, принцеса ельфів Західного краю, відмовилася вступати у династичний шлюб і втекла в Ландар, щоб стати актрисою, її батько розплакався і сказав: «Моя кров! Я, знаєте, теж театрал. Уже два століття граю роль чоловіка-рогоносця, іноді навіть на біс».

«Перші сто років при дворі Веллійської імперії», Бест Влайський}

– Його Величність король Арголін у від'їзді, світла принцесо.

Чарівниця здивовано подивилася на захеканого стражника.

– Що?

– Її Високість принцеса Магайя відмовляється з вами зустрічатися. – Він аж заїкався.

– Я хочу побачити батька.

Чоловік зам'явся:

– З ним зараз придворний лікар…

– І Дісона теж. Проведи!

Опиратися наказовому тону стражник не зміг.

– Прошу за мною, Ваше Високосте.

Сходи, вузький коридор, парадний зал… Тут Лін зрозуміла, чому її ідея повернути звичний вигляд була вдалою. На одній зі стін красувався величезний портрет імператора і його дочки. Такий був у влайському палаці, але підпис внизу полотна запевняв: це лише копія, зроблена недавно. Ось тільки на цій копії принцеса Маргалінайя відрізнялася від оригіналу…

«Невже Арголін теж веде гру?» – міркувала чарівниця, вдивляючись у власні риси.

Без сумніву, картину малювали не з влайського портрета, не з двійника і навіть не зі справжньої принцеси – Лін була впевнена, що поруч із Малдрабом зображена саме вона! Начебто і ті ж риси, але вираз обличчя – інший. Можливо, деяким Маргалінайя дійсно запам'яталася такою – замінюючи її, чарівниця не копіювала імператорську дочку, а створювала її новий образ. Імідж їй міняла, як сказала б Зеліна, що обожнювала незрозумілі слівця з лексикону подруги. Але останнім часом відбулося занадто багато збігів, щоб Лін повірила в ще один. Без сумнівів, нею знову намагалися грати!

Вузький коридор, сходи…

Стражник зупинився біля непримітних дверей, не наважуючись їх відчинити.

– Ваше Високосте…

– Це тут? – діловито перепитала чарівниця, почуваючись незатишно. – Можеш іти.

Провідника як вітром здуло.

Лін взялася за ручку дверей і… відпустила її. Той стан, в якому вона перебувала від моменту, коли почула про долю Марка, якось непомітно зник, і тепер чарівниця зовсім не була впевнена у правильності своїх вчинків. Зараз їй найбільше хотілось опинитися вдома, подбати про друга і зрозуміти, чому її не-людська частина несподівано взяла верх над людською. І над людяністю…

Раніше, беручи другий вигляд, Лін завжди залишалася собою, а що ж сталося в Кіраті? Вона пам'ятала всі не-людські думки, всі почуття, всі вчинки… Пам'ятала – і жахалася. Звичайно, можна заспокоювати себе, нібито в стресовій ситуації незвичайна поведінка трапляється часто, але чарівниця знала – її саму таке пояснення не задовольнить.

Відчуття вседозволеності… Навіть не так – відчуття переваги! Лін не могла забути те дивовижне усвідомлення правильності власних вчинків. Усіх без винятку… Всіх! І вона боялася уявити, на що взагалі здатний її другий вигляд.

Справжній.

Істинний.

Той, який починав лякати її саму.

– Ти?!

Поки чарівниця тупцювала біля кімнати імператора, двері несподівано відчинилися.

– Дісоне!

Він зовсім не змінився. Лін дивилася на гостре обличчя ельфа, обрамлене чорним прямим волоссям, і розуміла, що залишається для нього тією ж невпевненою в собі (і тому часом надто різкою) дівчиною, яку він колись вчив, як бути принцесою.

– Я…

Вона просто стояла в коридорі, у глибині душі дивуючись собі. Куди поділася рішучість? Чому ноги відмовлялися переступати поріг, а руки нервово смикали пояс забрудненої кров'ю сукні? Де ті фрази, що роїлися в голові з моменту прибуття до палацу? Не-людський спалах згас, і тепер чарівниця не знала, чого очікувати від себе…

– Навіщо ти тут? – Дісон втягнув її в кімнату, де на широкому ліжку з балдахіном важко дихав імператор. – Вирішила позлорадствувати? Чи теж облизуєшся на трон? На жаль, змушений розчарувати – нинішні претенденти за корону батька рідного задушать, тому жодних шансів.

Лін слухала його і не вірила своїм вухам. Тоді, зіткнувшись із ним у дверях, їй здалося – час повернув назад. Дісон-наставник, Дісон-жартівник, навіть Дісон-убивця – але цього Дісона вона не знала! Дивна ворожість…

– Хіба я коли-небудь хотіла влади? – слова давалися важко. – Звідки стільки отрути?

– Арголін вважає тебе своєю матір'ю, Лін. Тебе – як Маргалінайю! Ніколи не повірю, ніби він сам до цього додумався. То навіщо ти тут?

– Я… Вибач, але виправдовуватись я не збираюся, – вона нарешті вирішила, як поводитися. – Скажу лише, що тобі слід було займатися сином, а не чекати, поки хтось розповість йому красиву казку.

Минулого не повернути… Добрі стосунки вмирають значно швидше, ніж ворожнеча, і часом їхня тиха смерть ранить болючіше, аніж ніж в спину. Втім, зважаючи на останні події, Лін і не відчула особливого засмучення, хіба що легку гіркоту.