10.3

Занурившись у невеселі думки, Карі попрямував до міста.

Хелла… Точніше, хелламарелла – цілюще мистецтво Первісних, першої з рас цього світу. Мистецтво, що в руках людей стало знаряддям злочину. Мистецтво, яке вже понад два тисячоліття не покидає острів Римай…

Як діє хелла? Дуже просто – вона висмоктує життя, передає життєву енергію однієї живої істоти іншій. Але лише метаморфи можуть користуватися нею, не побоюючись, що хелламарелла принесе шкоди більше, ніж користі.

Чому?

Карі невесело посміхнувся, згадавши, як колись осягав історію власного народу, схожу на дику теорію якогось божевільного клуського вченого. Власне, й інші учні вважали її вигадкою. Вважали, поки одного разу світ цілої раси не перевернувся! Цікаво вийшло – багато століть Початкові очікували пришестя богині, здатної відродити колись наймогутнішу із рас, а виявилося, що потрібна була тільки любов.

Давним-давно, коли світ належав диким тваринам, у ньому існував Розум, або, якщо говорити словами Лін, якась розумна сутність, що складалася з чистої енергії. Вона могла набувати будь-яких форм, але вважала за краще спостерігати за неквапливим життям планети. І їй було жахливо нудно!

А потім з'явилися не-люди, і життя в Головному світі закрутилося з подвоєною швидкістю. Хитромудрі орки і простодушні тролі, кровожерливі вампіри і безжалісна Сім’я Ночі, непримиренні перевертні і працьовиті гноми – світ вирував, і в цій круговерті якось непомітно його частиною стали люди.

Життя… Сутність, що виникла разом зі світом, теж хотіла брати участь у ньому. Вона зацікавилася новими істотами, такими незвичайними і непередбачуваними. Енергія здатна створювати будь-яку форму, і незабаром її частинки взяли вигляд сусідів, увійшовши в їхнє суспільство. Розум розкошував… а еволюція йшла своєю чергою. Більше рас – більше міст – більше частинок… І одного разу початкова сутність просто розділилася, породивши метаморфів – істот, які вміли ставати чим завгодно. Проходили тисячоліття, проте зв'язок між ними залишався майже настільки ж міцним, як і раніше.

Їх не любили. Ні люди, ні не-люди не могли зрозуміти, що могутні сусіди лише насолоджуються життям, не думаючи про світове панування. Почалося полювання на Первісних. Тоді й виникла хелламарелла – вміння ділитися енергією з пораненим родичем, допомагати тому відновитися. В цьому не було магії, але інші вважали таку особливість дивом і намагалися винайти те ж саме для своєї раси. Особливого успіху досягли люди, серед яких маги з'явилися порівняно недавно – лише кілька тисячоліть тому.

Та мистецтво зцілення обернулося проти людей. Виявилося, у них теж є зв'язок між близькими родичами, однак використовувати його небезпечно через слабкість людського тіла.

Не можна зцілювати? А вбивати? Так хелламарелла, «та, що проганяє смерть», стала хеллою – «смертю»…

Влада, спадок, звичайна неприязнь – хелла відправила до праотців не одного батька, дитину, брата або сестру, поки після Великої війни її не заборонили, знищивши всі письмові згадки про давнє уміння. І всіх, хто мав до нього хоч якийсь стосунок, та й війна залишила в живих мало її шанувальників. Метаморфи значно раніше пішли на острів Римай. Вони найбільше бажали, щоб їхнє мистецтво використовувалося лише за призначенням, і дбайливо оберігали знання.

Вдалині загавкав собака.

«Як там наше село? Напевно, не може зрозуміти, куди ми поділися разом з усім добром. Сусіди, без сумніву, звинувачують нечисту силу…» – думав Карі, петляючи вузькими вимощеними вуличками Кірата.

Очі метаморфа прекрасно бачили в темряві, а м'які чоботи приглушували шум кроків. Він намагався зосередитися. Мало-помалу нічна прохолода перестала відчуватися, світ навколо замайорів запахами, звуками і навіть фарбами…

«А Лін не вірить, що я розрізняю кольори вночі. Каже, це неможливо… – майнула думка. – Хм, Джерінер живе десь тут».

 – Мамусею клянусь, татусем клянусь, жіночою клянусь, дітками клянусь! – заверещали поряд.

Зосередження зникло. Метаморф обернувся, насилу стримуючи роздратування.

– Ніколи-ніколи-ніколи! Клянуся, ніколи!.. Будь ласка, відпусти мене, о велике марення Реха, я більше ніколи не доторкнуся до клуського порошку! Ніколи-ніколи! Я забуду про гномівські грибочки! Іди геть, марення, прошу тебе! Клянуся, зранку знищу всю гоблінську траву на підвіконні! І мелоське [24] пійло виллю! І ландарські вина!

– Тільки не передумай, – з досадою кинув Карі, намагаючись зрозуміти, що саме сполохало несподіваного зустрічного. – А вино залиш.

– Клянуся!

Метаморф пішов швидше, прагнучи опинитися подалі від наляканого співрозмовника, але той не відставав. Карі краєм вуха чув його бурмотіння, що заважало повернутися до роздумів про справу.

В палац ходу не було – надто безневинними очима дивився Арголін, щоб чекати від нього або від його оточення правди.

Залишалося поговорити з місцевою знаттю – точніше, з тими, хто поки тримався при владі. Метаморф не сумнівався – барони, яких влайські чиновники ні в гріш не ставили, обізнані про те, що відбувається, значно краще, ніж хочуть показати. Зокрема, Джерінер знає все закулісся Кірата. Цікаво, як він сприйме пізнього гостя?

– Тесть говорив, вони вже тут, дружина говорила, вони вже тут, діти говорили, вони вже тут, Дьяра говорила, вони…