ГЛАВА 14.1. Таємниці кіратського двору

{«Я ніколи не беру участі в придворних інтригах. Я завжди ними керую», – вважається, ці слова належать Радісу.

Сумніваюся, що Перший маг міг вимовити щось подібне. Навіщо правителю, нехай і негласному, лаштувати підступи для самого себе?

«Перші сто років при дворі Веллійської імперії», Бест Влайський}

День безумовно не вдався із самого ранку. Зеліна дивилася на швидко темніюче небо і розуміла: вона перетнула межу. Але хто б міг припустити, що державні діячі тріпатимуть нерви великої богині порожніми розмовами і ні словом не згадають суть питання?

Бідолаха Марк! Як він на них дивився! Немов щосили стримував кулаки і щохвилини нагадував собі, що перед ним – дядько Ельміри, беззахисний коротун Еррадас і хлопець, якого він колись вважав сином.

Якби не пригода з Маргалінайєю, Зеліна б плюнула на пристойності, відіслала б магиню в дім сусідів і влаштувала б катівню у власній вітальні. Але такт із горем пополам прокинувся і рішуче запротестував, тож довелося задовольнятись душевними розмовами і маленькою демонстрацією своїх намірів.

Згадувати про це не хотілося, як і не хотілося уявляти, що скаже Лін, коли повернеться. Якоїсь миті богиня навіть щиро побажала, щоб сусідка не поверталася ніколи.

Вистава, в якій фігурували сокира і дбайливо вирощене чарівницею поголів'я пернатих бешкетників, справила приголомшливе враження. Після першої обезголовленої птиці граф відкинув сором'язливість, прямим текстом повідомив, що провів ніч із ельфійкою (за старими законами Тойяни це було близьким до зради батьківщини) і вирушив додому.

На Еррадаса довелося витратити ще трьох півнів – міністр економіки оголосив, що готовий втратити життя разом із ними, але таємницю вчорашньої бесіди не відкриє ніколи.

Дивлячись у його маленькі, наповнені впевненістю у власній правоті очі, Зеліна розлютилася.

Опинившись притиснутим щокою до мокрої від курячої крові дошки, скарбник одразу втратив усю жертовність і поділився вкрай продуманим планом щодо видачі молодшої зі своїх дочок за так доречно овдовілого правителя Тойяни. Схема передбачала сприяння королівської «тітоньки» і прихильність принцеси Маргалінайї. Тієї, яка повернулася зі Світу Тварюк!

Усвідомивши, заради чого вона поставила під загрозу дружбу з Лін (сподіватися, що та не помітить зникнення чотирьох улюбленців, не мало сенсу, – подруга знала їх, як-то кажуть, «в обличчя» і «на ім`я») Зеліна зірвалась і заліпила скарбнику ляпаса, а коли отямилася – Арголіна в будинку не було. Як і Ельміри.

Богиня розлютилась і кинулася в погоню. На жаль, ні в Кіраті, ні у Влаї, ні навіть у Греї втікачів не було. Зеліна остаточно втратила витримку і вчинила за прикладом Арголіна, використавши портал із формулюванням. Ага, ще чого! У Головному світі «пропажі» просто не існувало!

Вирішивши, що на сьогодні тойянського короля з неї досить, богиня перейшла до інших справ насущних.

Для початку вона спробувала вкотре знайти Лін – за допомогою формулювань, звісно. Як і очікувалось, результату не було. Подолавши бажання пробігтися всіма Дванадцятьма храмами, щоб розпитати «колег» (і пам'ятаючи водночас про бесіду з кіратською знаттю), Зеліна повторила спробу, вказавши метою Карі. Не те щоб її хвилювала відсутність метаморфа – той міг сам про себе подбати. Але цікавість перемогла, принісши нові побоювання, що загрожували перерости в паніку.

Карі теж не було в Головному світі!

Запідозривши себе у втраті магічної сили, Зеліна перейшла до пошуків Марка. Коли і того не виявилося в реальності, богиня схопилася за голову і перемістилась із королівського палацу Гартона, що став останньою точкою на карті в переслідуванні Арголіна, додому. Ні, не в Храм Життя, який вона ніколи не вважала своїм, – у ту невелику дерев'яну хатину, заповнену краденими з імператорського палацу речами, де Зеліна почувалася людиною.

Порожнеча… Так незвично було стояти посеред двору і розуміти, що людей, які стали майже рідними, не можна побачити, коли захочеш.

З горя богиня влаштувала недавнім жертвам гідні похорони, мстиво розламавши бруківку біля огорожі, і задумалася, чим би ще пом'якшити майбутній гнів Лін.

«Точно, варто погодувати їхню корову. І напоїти, до речі!» – майнула чергова ідея.

Товста Мушка візиту сусідки невимовно зраділа. А чого ж їй не радіти – корова якраз збиралась телитися. Вперше у своєму довгому житті Зеліна задумалася про силу злої долі. Невже це – відплата? Чи шанс уникнути сварки?

Проклинаючи насмішницю-удачу, вона підсмикнула рукава і взялася до справи.

На практиці все виявилося значно гірше, ніж богиня могла уявити в найстрашнішому кошмарі. Коли вона, забруднена з ніг до голови, завершила місію в хліву і, почуваючись найнещаснішою жінкою у світі, виповзла на подвір'я, небо затягнули важкі хмари, що обіцяли зливу.

«Чому я не відправила корову в мій Храм? Нехай би тамтешні нероби мучилися!» – міркувала Зеліна, підставивши долоні першим краплях дощу.

Стукнули ворота.

– Марку, ти там? Я хочу… – Погляд метаморфа натрапив на сусідку в колись білому, а нині закривавленому платті, пробіг чотирма досить великими горбками з плитками бруківки замість надгробків. – Зел, все нормально? Щось сталося, поки мене не було?